Задзеркалля традицій. Стаття з нового числа Журналу «Я» (тема випуску – «Гендер, традиція і релігія»), що днями побачить світ

 Аліна Курлович

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ ТРАДИЦІЙ

У гендерній історії людства є речі, від яких шкіра береться сиротами та волосся стає дибки. Речі, повз яких неможливо пройти й не відчути жах, сум, біль, страх чи обурення. Сьогодні ми поговоримо про традиції знущання над жіночим тілом. Різноманітні тортури, яких зазнавали жінки різних країн та епох, та деякі із найпоширеніших, що вважаються нормою і процвітають донині.


Материнська «мудрість»

Так уже склалося, що жіноча половина людства тривалий час була наче за бортом життя – справжнього життя. Її, жінку, саджали у таке собі задзеркалля, де вона танцювала, грала та виконувала реверанси патріархатному ладу суспільства. У кожній країні для неї видумували самобутній сценарій гри: а чи зможеш ти зламати собі ногу, не спати протягом усього життя, відрізати частину тіла чи навіть вбити себе – це все реальні приклади. Хтось дивиться і зачудовується, а хтось мучиться ціле життя...

Розповідь я розпочну із африканських племен. Вони не відрізнялися великою гуманністю протягом минулих століть. Деякі сумнівні традиції настільки укорінилися у свідомості людей, що у їхній картині світу інакше вже не може бути.

Через першу таку варварську традицію проходять дівчата віком 12-15 років. У час, коли дівчат уже починають готувати до шлюбу, ініціація полягає в обрізанні жіночих статевих органів, за медичним словником ця процедура має іншу назву – каліцтво жіночих геніталій (або КЖГ).

Часткове або повне видалення зовнішніх жіночих геніталій здійснюється рідними або повитухами. Цю операцію можуть виконувати й кваліфіковані медпрацівники/-иці, керуючись тим, що коли лікарі й лікарки робитимуть цю процедуру, то це підвищить її безпечність. Є також країни, у яких КЖГ проводиться легально у лікарнях, наприклад, у Єгипті. Це «найкращий» спосіб втілення у життя такої традиції, адже дівчину оперують під наркозом стерильними приборами, і для неї це проходить із найменшими больовими відчуттями та безпечно. Однак Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) закликає медичних працівників/-иць не виконувати таких операцій, адже ця практика визнається на міжнародному рівні порушенням прав дівчат і жінок. Вона вважається крайньою формою утисків жінок.

У африканських племенах ініціацію проводять усім племенем – чоловіки та жінки. На обличчя дівчини одягають маску, її тримають рідні. «Операцію» проводять гуртом: мами, сестри, бабусі – лезом, скальпелями, без наркозу. Для того, щоб дитина не кричала від болю та не «травмувала» оточуючих своїм криком, її рот затуляють кляпом, – розповідає директорка Музею жіночої та гендерної історії Тетяна Ісаєва.

Після такої ініціації дівчата можуть померти від великої втрати крові або захворювань, адже прибори для обрізання, як правило, нестерильні. Також ця процедура може призвести до безпліддя, майбутніх викиднів, проблем із сечостатевою системою та постійних ран, що не загоюються. Після обрізання дівчина вже ніколи не зможе отримати задоволення від сексу, чого у принципі і прагнуть ці племена. Це їхній спосіб приборкати жінок, вказати їм на їхнє місце, а воно знаходиться біля чоловіка. Який, до речі, чомусь має право на задоволення і має право вимагати від своєї дружини обрізання. Якщо раптом чоловік дізнається, що його дружина не пройшла через цей ритуал, то він осоромить усю родину.



«У кожній країні для жінки видумували самобутній сценарій гри: а чи зможеш ти зламати собі ногу, не спати протягом усього життя, відрізати частину тіла чи навіть вбити себе?»



У ВООЗ зазначають: «Ці операції проводяться серед неповнолітніх осіб, тому є порушенням також і прав дітей. Практика порушує права людини на здоров’я, безпеку і тілесну недоторканність, право бути вільними від катувань та жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, а також право на життя у разі, коли ці операції призводять до смерті»[i].

Уже понад 40 років різноманітні міжнародні програми борються з традицією обрізання, однак і сьогодні дівчата масово потерпають від КЖГ. Станом на 2017-й рік за даними ВООЗ налічується більше 200 мільйонів дівчат і жінок, що проживають у 30 країнах Африки, Близького Сходу і Азії, які стали жертвами практики КЖГ[ii]. 6 лютого офіційно вважається Днем боротьби з КЖГ.

До менш відомих тортур над жіночим тілом «по-африканськи», можна віднести «розкатування» грудей. Ця традиція найбільш розповсюджена у Нігерії. Коли дівчина досягає періоду статевого дозрівання, її матір починає розгладжувати груди доньці, ця процедура робиться за допомогою розпеченого каміння, яким «розтирають» груди, тугих пов’язок, дерев’яних качалок і лопаток, молотків, нагрітих бананів тощо.


«Розкатування» грудей.


А робиться це усе матерями, які намагаються вберегти свою дитину від ранніх залицянь хлопців, одруження та зґвалтувань. Знаходилися і свідчення дівчаток, які зазначали, що самостійно роблять цю процедуру, бо хочуть вчитися, а не одружуватися. Однак є і ті, хто проти «розгладжування», є навіть ціла спільнота дівчат у підлітковому віці, які за підтримки міжнародних організацій та пропаганди прагнуть, щоб на їхню проблему звернуло увагу міжнародне співтовариство.

Водночас лікарі та лікарки наголошують, що ця процедура завдає серйозної шкоди здоров’ю дівчини, наприклад, вона спричиняє кісти, рак грудей тощо. На сьогодні такої тортури піддалися близько 4 мільйонів дівчаток.


Кайдани любові

Пояс вірності – ще один спосіб, щоб «приборкати» жінку і взяти її тіло під контроль. Надівалося приладдя зі шкіри або заліза: одна його частина охоплювала талію, а інша – закривала промежину. Цей пояс замикався на ключик, щоб жінка не зрадила свого чоловіка.

Такі кайдани з’явилися ще у Стародавньому світі: у Єгипті вони слугували, щоб показувати статус жінки (господар пов’язував рабині на пояс мотузку, щоб усі бачили її положення і належність власнику), у Греції він був засобом контрацепції, а у Римі пояс вірності носили повії.

Особливу популярність «кайдани любові» набули у Середньовіччі. Саме у цей час виник залізний пояс вірності, який виготовляли ковалі із єдиним ключем (він належав чоловікові жінки). Постійне носіння поясу призводило до того, що хребет жінки викривлявся, псувалася фігура, ноги деформувалися і практично у кожної з’являвся цілий букет захворювань сечостатевої системи.



В епоху Хрестових походів, ідучи на війну, чоловіки заковували жінок у сталеві пояси, чим прирікали їх на муки й на смерть – якщо жінка була вагітна. У разі, коли чоловік гинув, жінки були змушені звернутися до суду для визнання їх вдовами і подальшого зняття поясу.

«Кайдани любові» дожили до доби Ренесансу. Щоправда, тоді вони кардинально змінили свій вигляд: вони стали своєрідним «витвором мистецтва», робилися зі слонової кістки і прикрашалися коштовними камінцями та золотом.

Пізніше, у вікторіанській Англії, придумали пояс вірності і для чоловіків. Англійці тоді вважали великим гріхом мастурбацію, тому носили їх і чоловіки, і жінки. У сучасному світі пояс вірності також можна придбати, однак вже з іншою метою – він застосовується лише у сексуальних іграх.


Бажана каліка

У Х столітті у Китаї виникла традиція, що прирекла цілі династії жінок на страшні муки – традиція бинтування ніг. У 4-5 рочків мами бинтували ніжки своїх доньок та одягали на них затісні туфельки, які не знімалися місяцями. Пов’язка накладалася близько 5 см завширшки і 3 метрів у довжину, оберталася навколо ноги так, щоб один кінець кріпився на внутрішній стороні стопи, а потім тканину тягнули до пальців ніг, щоб підігнути їх всередину підошви, часто ламаючи кістки. Великий палець залишався вільним. Пов’язку сильно стягували навколо п’яти, щоб пальці опинилися якомога ближче один до одного. Таким чином нога деформувалася, стаючи мініатюрною.

Це робилося для того, аби дівчина могла «вдало вийти заміж». У Китаї «лотосова ніжка» була найпочеснішим «приданим» жінки – чоловіки спочатку дивилися на розмір ноги дівчини, а потім вже на обличчя. Тільки дівчата із «дитячою» ніжкою, що сягала лише 8 см, могли розраховувати на шлюб із багатим чоловіком.



Однак у той час, коли сильна половина країни марила зняти із китаянки її маленьку туфельку, милувалася її чарівною ходою, жінка страждала від нестерпного болю.

У листах китаянок трапляються розповіді про той жах, який їм доводилося зносити, аби досягти 8 см ніжки. Дівчата пригадують, що їм не хотілося ступати на ногу, але їх били і примушували ходити. Кожна наступна туфелька була меншою за попередню, і їм було дуже складно у неї взуватися, ноги гноїлися та жахливо пахли, але дівчатам не дозволяли їх мити, щоб уся шкіра до кінця «оновилася».

Дівчата ходили маленькими кроками, бо вони не могли довго стояти на нозі, через біль вони просто падали. Усі чотири пальці, що підгиналися тканиною, вростали разом із нігтями у шкіру, нога ставала схожою на копитце. Деякі із жінок навіть доходили до кістколамання, щоб досягнути ефекту «лотосової ніжки». Були й білі ворони, які не хотіли проходити через бинтування, однак чоловіки їх не визнавали гарними.

У Китаї і сьогодні можна зустріти жінку із «лотосовою ніжкою», щоправда вже у похилому віці.


Середньовічні модниці

У Середньовіччі зріст людини був меншим – приблизно 150 сантиметрів, а зачіска жінки сягала майже стільки ж… Це було модно, звісно що модниці хотіли цього – вони самостійно робили такі зачіски, – розповідає Тетяна Ісаєва.

Такі зачіски робили багаті дівчата, щоб привернути увагу до своєї персони. Для того, щоб утримувати громіздкі «споруди» на власній голові, жінки для фіксації застосовували мед, пиво, гній. Звісно, голова не милася місяцями, там заводилися блохи, воші та навіть миші. Окрім того, жінка відпочивала сидячи, а це спричиняло захворювання спини, вона скаржилися на постійні мігрені та головний біль. Проте мода була важливіша за гарне самопочуття та відпочинок, тож жінки самі себе «катували», аби бути еталоном краси для чоловіків.

Ще одним злочином середньовічних модниць проти свого тіла можна назвати корсети. Цей предмет гардеробу жінки слугував для того, щоб зробити більш стрункою талію та підняти груди, адже тоді ще бюстгальтерів не існувало. Старанні жінки так туго затягували корсети, що їх нудило, у них паморочилося в голові, окрім того, органи зміщувалися й передавлювалися, до них не надходило достатньо крові. То був іще й «вік зґвалтувань», жінкам часто доводилося ховати свою небажану вагітність. І корсет був «найкращим» способом, який ще й міг призвести до викидня.

Корсети і сьогодні знаходяться в активному ужитку жінок. Якщо перші згадувані мною тортури над жіночим тілом були для жінок примусом, то останні два – це, скоріше, усвідомлена гонитва за ідеалами краси.



Ще на одну дивну традицію натрапляємо у племені падаунг, що проживає в гірських районах М’янми і Таїланду. Його чисельність складає близько 50 тисяч осіб. Довгошиї жінки цього племені носять мідні кільця-спіралі на шиї, візуально її подовжуючи. Кількість кілець на шиї жінки в різні періоди життя може змінюватися, кільця можна знімати й одягати. Важать вони багато, кілограмів 5-6. Уперше кільця надягають дівчаткам, коли їм виповнюється п’ять років. Така традиція також може закінчитися плачевно – сусідні племена полюють на мідь і, звичайно, саме жінки стають першими жертвами їх нападів.


За ґрати – за самогубство

В Індії тривалий час існувала традиція самоспалення вдів – тобто саті (у перекладі із санскриту означає «віддана дружина»). Поговорюють, що цій традиції щонайменше 3 тисячі років, подекуди вона існує і донині.

За цим обрядом, коли помирав чоловік, його обмотували у тканину і клали у вогнище. Дружина, а часто і не одна, повинна була вчинити самоспалення. Ритуал відбувався так: жінка мала розпустити волосся, одягнути найкраще вбрання, подарувати рідним свої коштовності. Її обводили довкола вогнища тричі, а потім допомагали сісти у нього з лівого боку таким чином, щоб голову чоловіка можна було покласти на коліна. Аби дружина не вибігла із багаття, її приковували залізними кайданами або били палкою по голові, щоб вона втратила свідомість. За свідченнями різних джерел, перед саті жінки часто приймали наркотичний напій, щоб притупити біль та страх.

Коли говориш про тортури, то кажуть: жінка сама хотіла, невже вона не могла сказати, що не хоче вбивати себе?! Однак варто знати, що вдова, яка не зробила самоспалення в Індії, уже не могла жити в суспільстві для таких жінок створювалися спеціальні будинки, їх гнобили і не сприймали в суспільстві, їх життя перетворювалося на пекло. Навіть удома не чекали, бо батьки соромилися такої дочки, – розповідає Тетяна Ісаєва.


Оспівування культу саті.


Ця індійська традиція глибоко засіла у головах. З 1987 року в Індії встановлено ​​кримінальну відповідальність за підбурювання до саті та за його вчинення (якщо, звичайно, жінці вдається залишитися живою), але за деякими даними, кількість жертв не зменшується.


Виборче право

Звичайно, це не всі тортури, вигадані суспільством для жінок. Культура, час та традиції стали для мільйонів справжньою гонитвою на виживання. Жіноче тіло було піддослідним: його намагалися змінити, зламати, прикрасити чи спотворити. Тіло жінки тривалий час було своєрідним та єдиним правом голосу – тільки так вона могла заявити про себе, досягти касти чи захиститися. Наслідки такого катування ставали плачевними для мільйонів дівчат, адже вони платили за своє право здоров’ям та життям.

Через що тільки жінки не проходили, щоб вийти заміж, сподобатися, задовольнити чоловіка, його бажання та мрії! Ті, хто не хотіли бути піддослідними, вибували з гри, але найчастіше їх просто «ламали», наче ляльок, й примушували наслідувати безглузді традиції, які просто глибоко засіли у свідомості патріархатного суспільства. Оскільки влада та привілеї у такому суспільстві належать чоловікам, то лише вони задавали ритм цим танцям у задзеркаллі. Інакше бути не могло.

Знаєте, найсумніше те, що це продовжується і донині, щоправда, вже в іншій формі. Нам і досі диктують еталони краси, через які багато жінок гинуть або калічаться: височенні підбори, пластичні операції із силіконом, худорлявість, прагнучи якої жінки хворіють на анорексію. Список довгий, я думаю, що ви й самі зможете провести паралелі і розпізнати сучасні тортури.

Зараз нам здається це гарним, але чи усі китаянки вважали, що їхня нога схожа на копитце? Звісно, що ні.


[i] http://www.who.int/mediacentre/factsheets/fs241/ru/

[ii] Там само.

У Харківському музеї "Жіночої та гендерної історії" (http://gendermuseum.com) є експозиція, яка присвячена тортурам над жіночим тілом


Завантажити більше чисел Журналу «Я»