Відпустка з догляду за дитиною: неочікувані нюанси. Стаття з нового числа Журналу «Я» (тема випуску – «Гендер і діти»), що днями побачить світ




Олена Зайцева

ВІДПУСТКА З ДОГЛЯДУ ЗА ДИТИНОЮ: НЕОЧІКУВАНІ НЮАНСИ

Догляд за дітьми є одним з тих нерівномірно розподілених завдань, які посилюють гендерну нерівність у суспільстві. Мова не про вагітність чи грудне вигодовування, а про ті набагато більш тривалі та багатогранні навантаження з догляду, які не прив’язані до виключно материнських функцій. Розгляньмо, як і чому неможливість передати частину репродуктивних завдань призводить до більшої навантаженості жінок – і чи винне в цьому законодавство.

Згідно зі статтею 51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї. Тут варто зробити невелику ремарку. Деякі функції, щодо неможливості передачі яких чоловіки люблять жартувати, по факту можуть бути передані, принаймні частково, або ж не мають місця на практиці. За даними офіційної статистики, останніми роками на виключно грудному вигодовуванні в Україні перебували лише 54-55 % немовлят віком до 6 місяців (за деякими даними це 20 %)[1]. Це означає, що лише певна частина немовлят потребує тієї виключно маминої функції, яку тато надати не може. Більше того, завдяки властивостям грудного молока (яке може годинами зберігатися навіть при кімнатній температурі), годування ним дитини може продовжуватись навіть якщо матір не перебуває цілодобово поряд. Таким чином, у кращому випадку лише половина немовлят справді є прив’язаною до матерів через грудне вигодовування, і навіть ця частина за бажання дорослих цілком може отримувати грудне молоко у пляшечці від батька (чи іншої особи). А це означає, що грудне вигодовування не є тим чинником, який обов’язково прив’язує матір до дому.

Тепер звернімося безпосередньо до законодавства. Відповідно до статті 18 Закону України «Про відпустки» (далі – Закон), не лише матері надається відпустка з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи навіть іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або також особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, одним із прийомних батьків чи батьків-вихователів.

Що додатково потрібно зробити батькові (чи іншій особі), щоб отримати таку відпустку? Надати довідку з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що матір вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки, і що виплата допомоги з догляду за дитиною їй припинена (далі – довідка). Так само як і за матір’ю дитини, за батьком, який перебуває у декретній відпустці, зберігається безперервний трудовий стаж і право на пенсію, а трудові відносини з ним протягом цього періоду так само не можна розірвати з ініціативи роботодавця.


«Перешкоди для батька щодо отримання відпустки з догляду за дитиною виникають радше на рівні людського чинника (тлумачення), ніж власне на рівні положень законодавства.»


Більше того, законодавство навіть передбачає можливість тому з батьків, хто перебуває у відпустці з догляду за дитиною, працювати на умовах неповного робочого часу або вдома. Таким чином, ніби створені всі можливості для того, щоб і матір, і батько могли поєднати догляд за дитиною з роботою, якщо є таке бажання та можливості. То чи можна сказати, що законодавці зробили все від них залежне, і єдина причина того, що доглядом за дітьми в Україні займаються переважно жінки – це вільний вибір родин?

Ні, є декілька проблемних моментів навіть зі сторони правового регулювання цієї теми. По-перше, якщо мати дитини – приватна підприємниця, то вона не має права на будь-який вид відпусток, у т.ч. і на відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, оскільки не перебуває у трудових відносинах. Парадокс у тому, що в цій ситуації ні батько, ні інші родичі також не мають права на відповідну відпустку, оскільки не можуть надати довідку з місця роботи матері дитини про вихід на роботу. Якщо б матір була найманою працівницею, а батько – фізичною особою підприємцем, то хоча б матір мала право на відповідну відпустку, а якщо навпаки – відпустку не отримає жоден з батьків чи родичів. Таким чином виявляється, що працювати на себе, вести власний бізнес жінці в цьому випадку менш вигідно, ніж мати трудовий контракт, тобто працювати на когось. У той же час, неможливість отримати вищезазначену довідку перешкоджає виходу у відпустку з догляду за дитиною батькові, який працює і має право на відпустку та нібито (за Конституцією) рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

По-друге, за роз’ясненням Міністерства соціальної політики[2], якщо матір дитини проживає і працює за кордоном, то на неї не поширюється Закон України «Про відпустки», і вона, а також інші родичі дитини (навіть якщо вони та дитина проживають в Україні) не можуть отримати відпустку для догляду за дитиною до досягнення дитиною трирічного віку. Такий висновок випливає з позиції, що право батька дитини чи інших її родичів є похідним від права матері на таку відпустку, тобто матір ніби передає своє право на відпустку іншим особам. Таким чином, на думку Міністерства, проживання матері за кордоном позбавляє батька права на відпустку, яку б на його місці без питань отримала матір дитини, якщо батько дитини проживав би за кордоном. Дана позиція про «похідний» характер батька на відпустку з догляду за дитиною нагадує про переконання, що жінка є «берегинею в домі», тому має слідкувати за дітьми, а чоловік їй в цьому лише «допомагає». Обидві позиції не узгоджуються із законодавством, зокрема зі статтею 141 Сімейного Кодексу України, за якою мати та батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини.

По-третє, існує судова практика, за якою батько ризикує бути звільненим за прогул, якщо вийде у відпустку з догляду за дитиною, не дочекавшись відповідного наказу[3]. Така ситуація була у справі, де одразу після подачі заяви батько просто не вийшов на роботу, тобто у зв’язку із самовільним використанням відпустки, що визнається прогулом. Це не означає, що суд в будь-якому випадку визнає право матері на отримання відповідної відпустки безумовним, а право батька – залежним від волі роботодавця, а в першу чергу говорить про те, що мало місце порушення процедури отримання відпустки: вихід у відпуску до оформлення наказу (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу. До того ж, у цій справі були питання щодо документів, які мають надаватись у таких випадках, зокрема, була надана довідка про місце роботи матері дитини, а не довідка про вихід її на роботу до закінчення терміну відпустки і припинення виплати допомоги з догляду за дитиною (що ще раз наголошує на проблемності вимоги саме цього документу). З іншої сторони, у постанові Верховного Суду України (ВСУ) від 01.07.2014 підтверджено, що «за умови незакінчення терміну вказаної відпустки та наявності зазначеної вище довідки і припинення виплати матері дитини допомоги по догляду за дитиною батько дитини має право на надання йому відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку»[4]. У цьому випадку суд підтвердив, що це право батька, яке не залежить від волі працедавця.

Проблема в тому, що законодавством України не визначено термінів, у які працедавець має видати наказ про відповідну відпустку, а листи державних органів, які можуть згадувати про необхідність «негайного» наказу, не мають загальнообов’язкової сили. Проте ця проблема стосується не лише батька, а й матері дитини та інших родичів, які фактично доглядають за дитиною, бо така процедура (видачі наказу / розпорядження власника) формально для них однакова. До речі, якщо звернутися до законодавства країн ЄС, то термін повідомлення працедавця про намір скористатися правом на відпустку з догляду за дитиною становить від 10 днів (у Болгарії) до чотирьох місяців (в Австрії), а часом залежить від тривалості відпустки[5]. Таким чином, цілком нормально передбачати для роботодавця певну кількість днів (а не годин) для подібного рішення, і ВСУ цілком закономірно постановив, що самовільний невихід на роботу на наступний день після подання заяви про відпустку може бути причиною звільнення працівника.

Ураховуючи наявну позицію ВСУ щодо прогулу, у згаданому випадку доцільно оскаржувати бездіяльність роботодавця (відсутність наказу / розпорядження про надання відпустки). Якщо ж у якійсь справі ВСУ визнає дії працедавця у відмові / бездіяльності щодо видачі наказу правомірними незалежно від наявності необхідних підстав та документів у батька, цілком можна звертатись щодо дискримінації до Європейського суду з прав людини. Відповідно до статті 6 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 р., яка є обов’язковою для України, Держави-учасниці мають забезпечувати максимально можливою мірою виживання і здоровий розвиток дитини. Ненадання відпустки з догляду за дитиною одному з батьків є перешкодою для реалізації права на отримання можливості доглядати власну дитину, порушенням норми про рівні права та обов’язки щодо дитини у батька й матері.



Ілюстрація Марії Чорної.

Як бачимо, перешкоди для батька щодо отримання відпустки з догляду за дитиною виникають радше на рівні людського чинника (тлумачення), ніж власне на рівні положень законодавства. Натомість українське законодавство проголошує рівне право матері, батька чи інших вказаних осіб на догляд за дитиною, а проблемні процедурні моменти формально стосуються обох батьків. На практиці може виникати ряд перешкод зі сторони роботодавців щодо отримання відповідної відпустки чоловіками, зокрема у формі відмови / бездіяльності чи психологічного тиску. У той же час, коли жінка є підприємницею або проживає за кордоном, родина може опинитись у менш вигідному становищі, ніж коли працевлаштованим за кордоном чи підприємцем в Україні є чоловік.

Загалом, ситуація в Україні, коли доглядом за дітьми у повній родині зайняті переважно жінки, свідчить про традиційність українського суспільства, про нижчий рівень зарплат жінок, нижчу зацікавленість та можливість жінок у розвитку за межами родини, так само як і про меншу готовність українських чоловіків жертвувати кар’єрою заради виховання дітей. Така ситуація не на користь ні родині, де діти певний час повноцінно спілкуються лише з матір’ю, ні державі, що втрачає на кваліфікації жінок, які беззмінно займаються дітьми, ні власне жінкам.

Одним з варіантів вирішення цієї проблеми є практика країн, де відпустка з догляду за дитиною давно не вважається «жіночою» з правом передачі чоловіку, а є належною обом батькам. Наприклад, у Швеції у випадку народження дитини родина отримує 480 днів відпустки на обох батьків (з рівнем допомоги близько 80 % від заробітної плати), причому кожен / кожна з батьків мають по 90 днів відпустки, які неможливо передати іншій особі. Схожий підхід, який іноді називають «квота батька», застосовується в Норвегії, Ісландії та деяких інших країнах. У будь-якому випадку, як довгу перерву в професійному розвитку, так і неможливість спілкування з родиною через надмірну завантаженість на роботі, важко визнати корисними для людини, родини чи суспільства.

З метою встановлення балансу між сімейним та трудовим життям з погляду гендерної рівності у 2010 р. Рада ЄС прийняла Директиву 2010/18/EU про відпустку з догляду за дитиною в державах-членах ЄС. Директива та Рамкова Угода, до якої вона відсилає, містять положення щодо спільного для обох батьків права на відпустку з догляду за дитиною, а також принцип про неможливість передачі принаймні місяця з такої відпустки іншому / іншій з батьків. Згідно з Додатком XL Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, ця Директива має бути впроваджена в українське законодавство протягом трьох років з дати набрання чинності Угоди про асоціацію (тобто до 1 вересня 2020 року).


[1] Державна доповідь про становище дітей в Україні (2009-2016 рр.).

[2] https://news.dtkt.ua/ua/labor/labor-relations/40000.

[3] http://zib.com.ua/ua/print/130588-yak_batkovi_oformiti_doglyad_za_ditinoyu.html.

[4] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39891898#

[5] http://zp-ok-pmgu.com/files/3150-11580-1-PB.pdf.


Завантажити більше чисел Журналу «Я»