«Україна нехтує інтелектуальними, творчими, лідерськими ресурсами половини населення»




На жінку лягає потрійне навантаження: робота, побут і догляд за дітьми, – каже історикиня і антропологиня, феміністка Оксана Кісь

- Чому в Україні скептично ставляться до феміністичного руху?

– Феміністична думка на Заході безперервно розвивалася від середини ХІХ століття. А в Україні за радянської влади ця традиція була зруйнована. Ідею визволення жінки спотворила комуністична ідеологія й дискредитувала радянська практика.

Коли Україна стала незалежною, стикнулися з несприйняттям цієї ідеї. Упередження виникали через незнання і нерозуміння цілей і завдань феміністського руху. Феміністок уявляли як чоловіконенависниць, сексуально стурбованих, незадоволених в особистому житті жінок. До фемінізму ставилися, як до чогось ворожого, невластивого українській культурі. Мовляв, у нас традиційно жінки були берегинями, між чоловіками та жінками панувала гармонія, якщо не матріархат. Ніякої дискримінації немає. Тому й ідею емансипації теж не сприймали.

- Це не так?

– У нас ніколи не було матріархату. Україна була і залишається патріархальною.

Ідеї, що українські культура і менталітет — матріархальні у своїй основі, про рівноправне становище у сім'ї та особливі права в ній жінок сформувалися і були популярні на межі XIX–ХХ століть. Українцям хотілося бачити свою націю як особливу. Дослідники порівнювали українські родинні традиції, звичаї і норми з російськими, де домострой виглядав справді демонічно. Але так можна порівнювати і з арабськими культурами — і вважати, що в нас немає проблем. Становище жінок потрібно порівнювати зі становищем чоловіків у тій самій культурі. В Україні порівняно з іншими слов'янськими народами жінки справді мали дещо більше прав. Але це не означає, що вони були рівні з чоловіками.

- Але частина жінок вважають, що бути підкореною — комфортно.

– За комфорт доводиться платити можливістю обирати, ким бути, як розвиватися і в чому самореалізуватися. Головне, робити будь-який життєвий вибір свідомо й бути за нього відповідальною. Якщо віддаєш перевагу золотій клітці, то не нарікай потім, що там — тісно. Якщо обираєш самостійне життя — будь готовою, що ніхто тобою не опікуватиметься.

- Соціальні ролі, де жінка — берегиня і мати, а чоловік — захисник і годувальник вже не актуальні?

– Вони ніколи не були актуальні. Це спрощене і стереотипне бачення ідеальних стосунків. Навіть у традиційній українській культурі функції жінки не зводилися тільки до народження, догляду за дітьми і побутової праці вдома. Вона мала вижати поле, видоїти худобу. Городництво, виготовлення полотна та одягу і ще багато чого було на жінках.

Але часи змінилися. Чоловіки вже не орють ниву, а жінки не мусять шити сорочки і народжувати дітей скільки Бог дасть. Тому говорити про ролі берегині та годувальника — несерйозно і навіть шкідливо. Деякі жінки здатні побудувати професійну кар'єру й добре заробляти, фактично бути годувальницями. А чоловіки цілком здатні виконувати господарські функції. Пральки, мультиварки, кавоварки дозволяють зробити домашню роботу унісекс.

- Які ідеї фемінізму актуальні для України?

– Фемінізм — це в першу чергу розмова про інтереси і права жінок. Ідея полягає в можливості будь-якої людини незалежно від її статі робити власний життєвий вибір і вирішувати, чому присвятити життя, як і в чому себе реалізувати.

Родина — це угода про співжиття двох людей. Якщо дружина кар'єрно успішніша чи має вищий заробіток, а чоловік візьме на себе догляд за дітьми й відбуде декрет­ну відпустку, — не бачу в цьому жодної проблеми.

Феміністська ідея та практика передбачає рівні права і можливості. Без останнього — це буде лицемірство й фікція. Такими були практики Радянського Союзу. Тоді у законодавстві була задекларована ідея рівності чоловіків і жінок. Але на практиці жінок заохочували до дітонародження, щоб утримувати їх вдома і покладати на них сімейно-­побутову функцію. Ця праця не оплачувалася, не мала жодного статусу, престижу, але жінки тягнули її на собі.

- У нас ситуація краща?

– Навіть у країнах, де боротьба за рівність тривала десятиріччями, немає гарантії, що всі права будуть дотримані. Недавно був великий скандал у британській телерадіокомпанії ВВС. Виявилося, жінки-керівниці підрозділів отримували меншу зарплату, ніж їхні колеги-чоловіки за таку саму роботу.

На тлі інших пострадянських країн Україна виглядає пристойно. Маємо прогресивний Сімейний кодекс і закон про запобігання сімейному насильству. Діє закон про протидію торгівлі людьми. І ключовий Закон України "Про забезпечення рівних прав та можливостей для жінок і чоловіків в Україні", який підписав Віктор Ющенко, набув чинності з січня 2006 року. Самими законами, звісно, проблему не вирішити, але це сприяє рухові в правильному напрямку.

- Чи не вбиває фемінізм еротику?

– У США дехто ремствує: фемінізм довів до того, що годі й приступитися до жінки. Люди бояться фліртувати, щоб не бути покараними за сексуальні домагання. Ясна річ, будь-яку ідею можна довести до абсурду. Але не забуваймо, що в Україні у колективах чоловіки справді дозволяють собі нав'язливо залицятися до колег-жінок, непристойно жартувати і навіть розпускати руки — і вважають, що це нормально! А коли їм дають відсіч — то обурюються, бо відчувають незручності, коли жінки починають більше себе поважати, цінувати. Вони не почуваються зобов'язаними задовольняти очікування чоловіків — в естетичному та еротичному сенсах.

- Але в жінок так само є очікування стосовно чоловіків.

– Так, чимало жінок хочуть бути Барбі, леді. Чоловіки — джентльменами, суперменами. Але ми не народжуємося з таким баченням. Воно формується у процесі виховання. Якщо дівчаткам, крім ляльок-барбі і казок про принцес, не пропонують інших зразків для наслідування, — вони виростають з уявленням, що бути жінкою означає бути принцесою і чекати омріяного (і найчастіше нереального) принца на білому коні.

Cуспільство було б здоровішим, якби змалку хлопчикам і дівчаткам пропонували ширший спектр моделей чоловічості та жіночності. І, до слова, така тенденція нині спостерігається — на книжковому ринку з'явилися видання, які доступно й цікаво розповідають про досягнення видатних українок та інших жінок у науці, політиці, мистецтві, спорті, щоб ті в майбутньому могли уявити себе не лише у ролі домогосподарки чи дорогої секс-іграшки.

- Державі це вигідно?

– Так, хоча вона цієї вигоди не усвідомлює. Україна перебуває в економічній кризі. Війна, втрата частини території — це критична ситуація, в якій потрібна мобілізація всіх ресурсів, насамперед людських. А країна нехтує інтелектуальними, менеджерськими, творчими, лідерськими можливостями половини населення, вона не використовує цей величезний потенціал. Це не дозволяє нам здійснити якісний прорив. Не тому, що жінки кращі, а тому, що їхні здібності недооцінені і не використані.

- Українки здебільшого реалізовують свій трудовий потенціал — у сім'ї, як правило, працюють двоє.

– Так. Але в жінки навантаження потрійне. Крім роботи, на неї покладається друга зміна обслуговуючої, побутової праці і третя — виховання й догляд за дітьми.

Маємо патріархальне уявлення, що дитина і побут — це відповідальність дружини. Жінка працює, доглядає дитину, ходить на батьківські збори, варить обіди, закуповує продукти, прибирає в хаті. Скільки у неї залишається часу та сил на професійний розвиток? Чи може молода мама, маючи двох дітей, піти на курси підвищення кваліфікації чи поїхати на стажування бодай на тиждень? Чи не буде довкола ґвалту: "Кому ти залишаєш чоловіка і малих?" Наче чоловік — неповносправна істота й не може зварити їсти і подбати про власних дітей.

За таких умов шансів на розвиток і реалізацію потенціалу — творчого, інтелектуального, спортивного, лідерського, якого завгодно — майже немає. Тому жінки, навіть обдаровані та амбітні, залишаються на нижчих щаблях кар'єрної драбини, не потрапляють на керівні посади, які вимагатимуть більшої віддачі. А більшої віддачі дати не можна, бо тут "липка підлога". І є "скляна стеля" — чоловіча корпоративна солідарність, яка не дозволяє підпускати жінок до керівних позицій, бо тоді доведеться інакше взаємодіяти. Знаєте, в лазню не підеш із бізнес-партнерками.

Треба, щоб відбувся перерозподіл обов'язків на родинному рівні. Аби і чоловік, і дружина відчували спільну відповідальність за побутовий комфорт і за добробут своїх нащадків. Тоді обоє у подружжі матимуть рівні шанси розвиватися і реалізуватися з користю для усього суспільства.

- Чимало українських чоловіків не хочуть женитися. Виходить, вони не усвідомлюють свого щастя?

– Так, багато хто не усвідомлює вигоди. Є дослідження, яке підтверджує, що одружені чоловіки живуть довше, ніж самотні. А тривалість життя самотніх жінок більша, ніж заміжніх. Це показує, на чию користь працює сім'я.

Чоловіки не хочуть одружуватися, бо патріархальна система — це палка з двома кінцями. З одного боку, вона заганяє жінок на обслуговуючі ролі. А з іншого, вимагає від чоловіка бути годувальником, успішним кар'єрно, суперменом фізично — це так само тиск. Далеко не всі готові і здатні відповідати таким очікуванням. Припускаю, частина чоловіків радо виконувала б домашні обов'язки і дбала про дітей. Окрім вагітності, пологів і лактації, мужчина здатен виконувати будь-які родинні функції.

Страх чоловіка перед одруженням — це страх виявитися неспроможним до ролі годувальника, страх відповідальності і невдачі.

Нині спостерігаємо тенденцію до розмивання такого жорсткого гендерного розподілу обов'язків у родині. І це добре. Нам не треба хапатися за традиційні сімейні цінності. Ми думаємо, що "традиція" — це щось неодмінно правильне, майже святе. Але насправді в традиційній українській сім'ї було багато насильства над дітьми і жінками. Шлюб часто укладався не через взаємні романтичні почуття, а через господарські та економічні інтереси батьків. Понад 95% жінок наприкінці ХІХ ст. були неписьменними! Чи такі "традиції" нас нині влаштовують? Не думаю. Деякі традиції варто залишити у минулому. Натомість варто думати і зважувати, яка модель сімейних стосунків є ефективнішою економічно та психологічно.

- Не все можна виміряти логікою. Є ще чуттєвість.

– Наші уявлення про почуття закладаються з дитинства. Одна із засад суспільства — подолання екзистенційної самотності. Кожна людина потребує любові та визнання і може шукати їх по-різному. Мати Тереза зробила вибір — і почувалася щасливою. Є жінки, які відмовилися від подружжя й самі народжують і виховують дітей. І так долають самотність.

- Такі діти повноцінні?

– Не думаю, що повноцінність — це питання перебування батьків у шлюбі чи ні. Діти потребують не двох батьків, а любові й підтримки.

В Україні непросто говорити про батьківську любов. У СРСР держава замістила роль батька-годувальника, бо всі блага та ресурси належали їй. Чоловіки працювали, але жінка-матір і сім'я загалом залежали насамперед від державних соціальних послуг, пільг, субсидій, виплат, садочків, лікарняних. Держава стимулювала жінку до дітонародження, заохочувала її опіку над дітьми, в обмін пропонуючи певні блага. Статус матері-героїні супроводжувався соціальними бонусами. Тобто батько в родині мав роль такого собі квартиранта. Звичайно, приносив платню, але фактично його внесок не був вирішальним для добробуту сім'ї. Це сформувало чоловічий інфантилізм, неготовність відповідати за сім'ю. У 1990-х сталася економічна криза, відбувся колапс із дитячими садками, виплатами, підтримками. Жінки звернули увагу на своїх партнерів і виявилося: чоловіки не знають, як почати виконувати роль активного відповідального батька в родині.

Багато хто йшов із сім'ї, утікав в алкоголізм, безробіття. Це засвідчило, що мужчин не тренували бути відповідальними за родину, бути її активним членом. Наслідки цього спостерігаємо й досі. Українці не дуже відповідально ставляться до батьківства, тому і велика частка розлучень та позашлюбних дітей. Тільки недавно прийняли закон про додаткові санкції для чоловіків-аліментщиків, які уникають своїх батьківських обов'язків та не підтримують фінансово своїх нащадків.

У 2000-х з'явилися хороші тенденції: практика партнерських пологів, коли чоловіки присутні, а перед тим беруть участь у вишколах із батьківства й материнства, буквально вчаться бути добрими татусями. Бо це означає спільний партнерський догляд і виховання дітей, а не тільки матеріальний внесок у касу сім'ї.

Довідка: Оксана Кісь, 48 років, історикиня і антропологиня. Народилася у Львові, в сім’ї науковця Романа Кіся і вчительки молодших класів Ніни Кісь. Навчалася у львівській середній школі з поглибленим вивченням французької мови. Здобула освіту історика та психолога. Докторка історичних наук, старша науко­ва співробітниця, докторантка Інституту народознавства Академії наук, президентка Української асоціації дослідників жіночої історії, головна редакторка наукового сайта “Україна Модерна”. Очолює громадську організацію ”Жінка і суспільство”. Опублікувала книжку ”Жінка в традиційній українській культурі другої половини XIX – початку XX століття”. 2017-го опублікувала другу – “Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти”. 2012-го разом з іншими активістами написала ”Відкритий лист громадськості до очільників Української греко-католицької церкви”. Висловлювали незгоду з ініціативою законодавчої заборони абортів в Україні. Захоплюється йогою. Заміжня, чоловік 51-річний Юрій працює у сфері охоронних послуг. Мають 27-річного сина Святослава.

Авторка: Анастасія Позичайло, фото: Ярослав Тимчишин

Джерело