Сільська дружина: рабиня, боксерська груша чи жінка?




У тему насильства у родині. Може, верховладці і не знають, що насильство над жінкою у простій українській родині існує, саме тому із  2011 року не можуть прийняти Стамбульську конвенцію?


Воно (насильство) - за зачиненими дверима, і тому ми про нього можемо дізнатися лише у тих випадках, коли недозволена межа перетинається. А саме коли покалічена жінка або її дитина потрапляють до лікарні, або коли хтось із них не виживає від побоїв.

Померти - наразі це чи не єдиний шанс захиститися від болю для тих, хто не має інших інструментів для захисту. Коли притулків для постраждалих від жертв насильства немає поблизу; коли тих, хто чинить насильство відпускають на волю, а не саджають за грати; коли закон фактично стоїть на боці злочинця, а не жертви; і особливо коли суспільство дивиться з осудом на тих, хто посмів винести “сміття з хати”, тому що варто мовчати: “Я терплю, і ти терпи”.

Для міських жінок, які мають роботу та вищу освіту, вирватися із подібних ситуацій легше. Однак варто зважати на сільську місцевість, де проживає 30,9% людей усієї країни. І я наведу кілька прикладів, чому сільським жінкам важче себе захистити від домашнього насильства, а ще у яких реаліях вони перебувають на сьогодні.

У селі, де кожен двір - як на долоні, заявити на чоловіка у поліцію за побиття - це соромно. Пильні сусідки не зрозуміють жесту своєї землячки, і підуть плітки на кшталт “сама винна”,  “вона свариться із ним, треба бути мирною та слухатися чоловіка”, “ото він її побив, бо вона господарка погана”, “смачно не вміє готувати”. У будь-якому разі добрі сусіди/-ки краще із радістю приймуть до себе вночі заплакану напівоголену втікачку з дому, ніж нададуть солідарні показання для поліції.

Більшість сільських жінок не мають роботи взагалі, або, у кращому випадку, отримують мінімальну заробітну платню. За відсутності широкого спектру робочих місць їм доводиться працювати не за покликом душі або великою оплатою праці. Їм доводиться працювати у першому ліпшому місці, яке надає хоч якісь гроші. Зазвичай це місцеві кафе, бари, продуктові магазини, школи, дитячі садки, амбулаторії, бібліотеки, сільхозпідприємства, пошти.

Не зважаючи на низьку оплату праці, вони працюють понаднормово. А після роботи вдома на них чекає город, домашня худоба, діти та приготування їжі.

Ранок у сільських жінок у середньому починається о 5-6 годині, а для тих, хто працює на фермі, він розпочинається о 4 годині ранку.

Як думаєте, за таких умов життя та заробітку, чи кожна жінка зважиться піти від чоловіка, який чинить побої або систематично тероризує її?

До речі, часто для сільських домогосподарок господарювання стає каторгою. Чоловік, який працює, вважає себе годувальником і головою родини, і завзято користується привілеями домашньої рабині. Я особисто знаю сільські родини, у яких чоловік не в змозі зробити собі чаю, насипати та підігріти обід, випрати одяг чи помити за собою посуд. Жінка зобов’язана усе це робити самостійно, водночас доглядаючи маленьких дітей, які поводяться так само, як батько. Також звіт за витрачені гроші ніхто не відміняв. А те, як буде виглядати будинок після ремонту, вирішує той, хто заробляє.

Насильство у родині сільських жінок також більш розповсюджене, бо там чоловіки частіше п’ють або навіть страждають на алкоголізм. Після веселого “робочого” вечора його очікує дружина із дітьми, яка не в захваті від того, що цього разу замість грошей за виконану роботу він узяв оплату горілкою, виникають сварки та сутички.

Якщо у нього буває звичка “іноді” вдарити жінку тверезим, то у п'яного руки та язик розв’язані зовсім. Це переростає у нічні схованки по сусідах. Однак зранку життя продовжується у тому ж русі, і всі роблять вигляд, що увечері нічого не було.

Ще один аспект: зовсім не у кожному селі є дитячий садок, або принаймні садок у сусідньому селі, куди б можна було відвозити дитину. Тож самотній матері просто нікуди подіти дитину, якщо вона працює. До цього додається відсутність якісного та систематичного транспортного сполучення із містом та сільськими радами. Тож довозити дитину до садку треба на власній автівці, яка, звичайно, є не у кожному дворі.

Коли сільська жінка розлучається, вона знає, що заробітна платня у неї буде мінімальна, що влітку вона повинна якомога більше засадити город, щоб було що їсти наступні півроку, що єдиний дитячий садок - це її батьки, якщо вони є, а вдома у неї залишається стільки ж хатньої роботи.

Аліна Курлович, власна кореспондентка ГІАЦ “КРОНА”