Помри, але не здавайся? Чому не можна виховувати дітей на прикладах героїв





Останні кілька тижнів мені хочеться висловитися на цю тему. Раз по раз розбираючи саморуйнівні сценарії дуже добрих, чутливих, чесних, сміливих і відкритих людей, ми наражаємося у психотерапевтичній роботі на одну й ту ж уразливість. І вона не має жодного стосунку до батьківських послань. Ця досить міцна конструкція впаяна в особистість вже з боку соціуму. Ті самі прекрасні люди, які піклуються про всіх навколо, забуваючи про себе, часто як життєві принципи транслюють гасла: «Сам гинь, а товариша виручай», «Світи іншим, згораючи сам», «Помри, але не здавайся».

Здається, що люди, які живуть у злагоді з цими принципами, мають зустрічати лише повагу, відчувати свою силу і свободу. І зовні так воно, буває, і виглядає. Та тільки всередині такі люди часто носять величезний біль і провину — провину того, хто вижив.

Адже якщо товариш постраждав, то це тому, що я не загинув. Згодом це трансформується в те, що «якби я загинув, товариш би не постраждав».

Якщо світив іншим і не згорів — погано світив. Неякісно. Недобросовісно. Якби згорів — ось це було б зараховано.

Якщо не помер, значить здався. А здаються тільки боягузи.

Працювати з цими переконаннями буває дуже важко. Тому що на рівні мозку доросла людина розуміє умовність цих виразів і абсурдність вимоги «помри, але не здавайся», якщо мова йде про банальний проєкт на роботі, нехай і складний, нехай і дедлайн «вчора». Але водночас працює на знос, страждає, що не може зібрати всіх бездомних тварин і поселити у себе вдома, висуває шалено високі вимоги до себе, своєї особистості, розвитку. «Я все розумію, але не можу дозволити піклуватися про себе. Я забираю цей час у інших людей, яким потрібна моя допомога».

Коли ми занурюємося в історію формування таких переконань, люди часто згадують про героїв книг або художніх фільмів, яких ставили у приклад, коли вони росли. У віці приблизно 10–13 років. Як правило, діти в цьому віці ще дуже емоційні і критичне осмислення тільки починає формуватися. Але на шкільних уроках літератури й історії дитина вже отримує певне уявлення, що схвалення, любов і визнання отримують тільки герої, які проявляють самопожертву і, бажано, трагічно загиблі. Тоді вони залишаються героями, вони більше не роблять помилок, за які їх скинуть з п'єдесталу, що, за контрастом зі школярем, який вічно помиляється і винуватий, дає хоча б приблизний сценарій «як стати хоч кимось».

Проблема літературних героїв у тому, що вони літературні. Тобто створені або домальовані творчою уявою автора, який, пишучи історію, не стільки збирався виховувати 10–13-річних підлітків, скільки донести до своїх однолітків (як правило, якщо письменник не дитячий, він пише для своїх ровесників) якусь власну думку. До того ж він щедро використовує художні прийоми, навіть якщо йдеться про біографічний твір. Звичайні людські риси розмиваються або даються тільки вибірково, лише ті, що здатні підкреслити героїчні характеристики. По суті, тим самим займається реклама — вона вкрай рідко розповідає про реальні властивості продукту, зате щедро обіцяє щастя від володіння.

Вся ця пропаганда героїзму щедро подається як педагогічний прийом, пригнічуючи, як правило, критичне осмислення образу героя, якщо він служить якійсь ідеології. І якщо вчитель, доросла людина, захоплено пропагує героїчну поведінку дітям, то частина дітей, звісно, проігнорує таке послання, що не стосується реального життя. Але завжди знайдуться чесні, відкриті, з підвищеним почуттям справедливості ідеалісти, яким палаючі очі вчителя пропалять дірку в серці. І там акуратно поміститься образ героя, з огляду на вік, прийнятий і поглинутий, цілком, без критики і сумнівів.

Про що нам забувають повідомити вчителі, так це про те, що героями (саме в тому первинному сенсі, давньогрецькому) називали зовсім не людей. Герої міфів, з яких написано майже всю сучасну літературу, не були людьми. Вони були напівлюдьми-напівбогами. Тобто в порівнянні зі звичайними смертними у них були значні переваги — дари богів, якісь сили або заступництво «зверху». Водночас вони залишалися смертними в банальній можливості загинути від ран, хвороб або отрути. Хоча зрідка за подвиги вони й отримували в дар безсмертя, що ще більше ріднило їх з богами.

Література продовжує цю традицію. Але тепер ніхто не каже прямо, що герой володіє якимись перевагами. Тепер героїзація виглядає по-іншому. «Ось, подивіться, звичайна людина, а зробила щось таке, що до снаги тільки напівбогу, тобто герою». Здавалося б, це має звучати надихаюче: «Раз це змогла "звичайна людина", то і ти, смертний, зможеш». Але коли це озвучується людям без життєвого досвіду, це звучить обвинувально: «Якщо ти не зробив чогось героїчного, то ти ніхто і звати тебе ніяк, тільки герой має право бути почутим».

Так і виходить, що звичайна чесна людина, яка йде своїм шляхом навпомацки, шляхом проб і помилок, намагається жити по совісті і справедливості, але не забуває дбати про себе, рідко отримує голос. Ніхто не розповість про неї із захопленням, мало хто вислухає таку розповідь з повагою. Навіть людина, яка пережила катастрофу і повернулася до життя, звичайного людського життя (що вкрай складно і вимагає майже нелюдських зусиль) — це той, хто повинен мовчати про цю катастрофу і соромитися її. Не хвилювати своїми розповідями нікого, якщо він не помер, рятуючи від цієї ж катастрофи улюбленого кота. Улюбленого сусідського кота бажано. Своїм котом справжній герой, начебто, має пожертвувати. «Герою» нашого часу належить тільки зробити те, що до снаги лише жителям Олімпу, але ще й завести інстаграм із мільйоном підписників. І горе йому, якщо він житиме життям простого смертного і не буде при цьому страждати.

Однак якщо придивитися, найтепліші стосунки у нас складаються з тими, хто каже собі й іншим: «Сам виживай і товариша виручай», «Світи іншим і нехай інші світять тобі», «Не вмирай і не здавайся» — люди, у яких немає божественної сили і дару безсмертя. Люди, які цінують в інших людське. І вміють прощати.

Світлана Паніна, психологиня, гештальт-терапевтка

Джерело