ПАТРІАРХАТ: «І що ти собі думаєш? Чоловіка вже ПОРА шукати!»




Турботливі й досвідчені дорослі беруться до справи і виправляють прогалину. Кожна «ліва» панночка, яку я бачила востаннє років з десять тому, вважає своїм обов'язком запитати, чи скоро мені одягнуть каблучку на пальчик, а, може, вже й одягли, однак я (така негідниця!) приховую це. Безпардонність просто вражає! Мене, а не їх. Їм чомусь здається, що задовольнити свою допитливість — звичайна справа.

І, о Боже! Ці розчаровані обличчя людей, які так і не довідалися, коли, як, за кого я вийду заміж. Обличчя, сповнені співчуттям, неначе зараз мене, бідолагу, кинуться обіймати й пригортати до грудей, щоб заспокоїти: «Нічого, тобі ще обов'язково пощастить!»

«Тікати. Пора тікати», —  думаю про себе й повільно, без різких рухів задкую куди подалі…



Щоправда, вони повсюди. І від слів «...шукай чоловіка, а то ще кілька років, і усіх гарних розберуть...» далеко не втечеш. Ага, й справді, і що тоді я буду робити сама? Пропаду, не інакше.

Однак це не найкозирніший аргумент. А ось той, від якого у мене вже сіпається ліве око: «До 25 треба народити першу дитину, бо потім взагалі не народиш!»

Пригадую, вперше я це почула у 9 класі на уроці. Ще тоді, навіть не знаючи про «гендерну нерівність», мене ті слова страшенно дратували. Я була дуже сором'язливою й довірливою дитиною. Але я не втрималася й завалила запрошену лікарку питаннями в надії, що є ще якісь варіанти, щоб не народжувати так рано. Але з якого б горизонту я «не підходила» з запитанням, чула відповідь на кшталт: «Першу дитину треба народити до 25, а то капець!»

Можливо, тоді я вперше відчула на собі несправедливість цього світу до жінок. На деякий час життя мені здалося таким безпросвітним.

Зараз мені 24, і за «лікарським планом» я за будь-яких обставин повинна народити, і дарма, що не хочу дитину.

Я вважаю, що мені ще рано народжувати, а лікарок, які намагаються наставити «на шлях істинний», обходжу десятою дорогою. І я  рішуче ставлю крапку в цьому питанні.



А ось ще один аргумент на захист заміжжя: кому ти будеш потрібна через п'ять років. А й справді, кому?

Мабуть, якщо я «заарканю» першого ліпшого, народжу від нього дитину й розлучуся, то буде ліпше. Бо тоді у свої самотні 30 я зможу з гордістю виправдати самотність. Типу, я ж намагалася виповнити ваш запит: у мене було все, але він «такий-сякий» зруйнував це й покинув.

Ось за таким патріархатним планом все наче окей. З цим суспільство прийме тебе з розпростертими обіймами, адже тоді ти вписуєшся в образ жінки з української літератури: нещасна, покинута, покритка,  бідна, зламана доля...

Звичайно, це теж стереотип. А розлучена жінка — це не синонім до вище перелічених слів, однак самостійною її не вважають. Зазвичай на неї клеять ярлик «покинута» (навіть якщо це вона пішла від чоловіка). Чомусь легше уявляється саме такий образ, а не образ освіченої, успішної жінки, якою не можна маніпулювати.

Якось моя тітка розповідала, що там, де вона жила, ще років двадцять тому в кожному другому домі чоловік піднімав руку на дружину. Каже, виходиш посеред дня на вулицю, і бачиш жахливу картину: чоловік біжить з сокирою за жінкою…

Тоді було так. І цей трохи розмитий образ жінки, яка боїться, і у якої є лише один вихід — втекти, наче печатка, досі стоїть на життях. Тоді й зараз «найголовніше» — не залишитися одиначкою, а те, що можеш вляпатися по самі вуха, поспішаючи вийти за першого ліпшого, — то вже справа десята.

Є люди, які вважають, що жінка цінна лише одружена та з немовлям на руках. Звичайно, може, це й перебільшення, і в лоб так ніхто не скаже, однак чому тоді на дівчат вже після школи буквально «полюють» із запитаннями про заміжжя та дітей.

Мені не зрозуміло, чому я повинна бігати околицями й виглядати майбутнього чоловіка, переживати через те, що можу залишитися самотньою або вчасно не підтримаю демографічний приріст України. Чому я повинна жертвувати своїм життям, інтересами, цілями заради традицій, ідеалів і чужих сподівань?

Ви не подумайте, я не проти почуттів, стосунків і кохання, а проти того, щоб мені вказували, коли, з ким і для чого. Погодьтеся, коли дівчина хапається за будь-яку можливість вийти заміж, там навряд чи йдеться  про кохання.

Я проти ведмежих послуг, а порада «поспішати заарканити абикого» — та сама послуга, яка вилізе боком.

Мені не зрозуміло, чому люди не можуть прийняти прості речі: ми всі різні, і наші потреби не можна підігнати під шаблон. Хоча ні, звичайно, можна — зламавши в людині усе зайве, що виходить за рамки системи.

Над матеріалом працювала власна кореспондентка ГІАЦ «КРОНА» Аліна Курлович