ОЛЕНА СУСЛОВА: «Участь жінок в армії – не мода, не тимчасове явище, а потреба суспільства»




Гендерна активістка, тренерка-дослідниця, голова правління Інформаційно-консультативного жіночого центру Олена Суслова має за плечима понад 20 років роботи у сфері гендерної проблематики. Сім років тому вона разом зі своєю колегою Катериною Левченко, подала позов на колишнього прем'єр-міністра України Миколу Азарова за скандальну фразу
«Нє жєнскоє ето дєло в Украінє рєформи проводить». Позивачки вимагали одну гривню моральної компенсації. Як сьогодні Олена Суслова оцінює політичні зміни щодо гендерного законодавства України, зокрема в секторі безпеки та оборони, читайте в цьому інтерв’ю.



Коли йдеться про гендерну рівність, багато разів чула від чоловіків: «Нехай жінки йдуть на шахту або воювати. Тоді й поговоримо». І це для них така позначка, що ми на рівних. Чи може ця теза мати право на існування в сучасному світі?

– Так кажуть ті, хто розглядає гендерну рівність, як якусь примусову зрівнялівку. Умовно кажучи, всі жінки, як Паша Ангеліна, мають сісти в трактор і їхати у «світле майбутнє». А всі чоловіки, як вусаті няні, мають піти з роботи, щоб займатися домом і дитиною. Але це не має нічого спільного з гендерною теорією і зокрема гендерною політикою в секторі безпеки.

Служба в армії – це не тільки людська мотивація, а й заробляння грошей. Питання стоїть: чи ми надаємо можливість рівного вступу до цієї спеціальності? Які критерії у нас до тих, хто служить в армії, поліції, національній гвардії? Якщо ці критерії не містять графи жінка/чоловік, а звертаються за професійною ознакою, тоді ми говоримо про можливість рівного вступу до цієї спеціальності. І тут ми маємо думати, а чи є у нас рівні умови для просування жінок і чоловіків? І «рівні» не завжди означає «однакові».
Якщо ми говоримо про те,  що жінка і чоловік різні фізіологічно (і ніхто не заперечує цю різницю), то в деяких видах служби і роботи маємо це враховувати. Скажімо, нам слід враховувати будову людського тіла під час застосування засобів захисту безпеки. Наприклад бронежилети, що первинно розраховані на чоловіків, не враховують будову жіночого тіла, посилюють навантаження на нього, зменшують захист.




На цьогорічному параді до Дня Незалежності ми вперше в історії бачили жіночий корпус. З цього приводу були жарти і глузування в соціальних мережах… Нещодавно було скасовано Наказ про професії, заборонені для жінок. Але суспільство й досі розділяє жіночі і чоловічі галузі. Чи бачите ви спосіб змінити це?

– Ви знаєте, глузування, цькування, непристойні жарти щодо жінок, на превеликий жаль, є частиною життя суспільства. Наскільки швидко це зміниться, залежить від активності нашої роботи. Люди люблять звертатися до ментальності. А я кажу на це не свій вислів:  «Ментальність – останній прихисток покидьків». Якщо в рамках того, що має робити держава, сектор безпеки та оборони, нічого не робиться – тоді можна використати відмовочку, посилаючись на  ментальність. Ну, інколи ще кажуть  «історична традиція».

Навіть якщо прийняти це, будь-яка історична традиція, ментальність створювалась структурами суспільства: ставленням до жінки й чоловіка,  розумінням їхньої ролі.  Від цього все залежить. Якщо ми не робитимемо нічого, ситуація буде погіршуватися.

Що ж ми можемо зробити?

– Держава повинна дати знати своїм громадянам і громадянкам, що така поведінка є  неприйнятною. Що непристойно казати: «Нє жєнскоє ето дєло в Украінє рєформи проводить» або «Роль жінки посилюється до ночі». Я зараз цитую вислови наших високих посадовців.

Коли колишній прем’єр-міністр Микола Азаров кинув першу фразу, я запитувала в іноземців, якою була б реакція у їхній країні? Мені відповіли: «Наступного дня ця людина вже не працювала би на цій посаді».
Аби так само було й у нашій країні, повинна існувати громадянська позиція, нормативно-правові акти і методи втілення їх у життя.  Сьогодні у нас вже є антидискримінаційний закон, що кваліфікує вислів колишнього міністра, як утиск.
Треба розуміти, що сьогодні ліквідовані не всі заборони, як у цивільному секторі, так і в секторі безпеки. Кажуть, що таким чином захищають жінку та її репродуктивне здоров’я. Разом із цим забувають, що репродуктивне здоров’я чоловіка є теж важливим, воно сьогодні теж потерпає. Тому метод заборони не є ефективним. На відміну від метода інформованої згоди:  якщо я знаю до чого це призведе, як доросла людина, я маю право приймати рішення. Я свідомо беру на себе цей ризик або не беру.
Ми повинні розуміти, що процеси, які відбуваються щодо жінок у секторі оборони, в одну хвилину не перетворять Україну на зовсім іншу.  Це довгий шлях. Ми мусимо ним іти, адже у нас є готовність суспільства: жінки, які прагнуть служити батьківщині, чоловіки, які готові приймати жінок, як колег на цій роботі.
Більше того, непоодинокі керівники галузі безпеки впевнені, що участь жінок в армії  – не мода, не тимчасове явище, а потреба суспільства. Це ширший потенціал, більше досвіду, поглядів, що роблять процес забезпечення оборони більш ефективним, сталим і гнучким.




Як саме жінок дискримінують у секторі безпеки, крім того, про що ми вже поговорили? Можливо, є речі неочевидні або приховані/маловідомі?

– Це обмеження їхнього доступу на певні бойові посади. Наприклад, до роботи з вибухонебезпечними матеріалами. І треба усвідомлювати, що відкриття цих посад не означає, надання роботи нефаховим, непідготовленим жінкам. Нижчі фізичні нормативи надають більшій кількості жінок право прийти в сектор безпеки України, але потім вони стають перешкодою на їхньому кар’єрному шляху.

Наступне, можливо, і не є дискримінацією, але це, безумовно, обмеження. Відсутність  врахування фізіології жінки при екіпіруванні, санітарних нормах тощо. Адже будова жіночого тіла і його фізіологічні особливості навіть в однакових умовах призводять до того, що жінки можуть страждати більше, за чоловіків.

Як ви загалом оцінюєте зміни в українському законодавстві щодо розширення прав жінок? Наскільки дієвими є ці закони? І чи достатньо самих законів?

– Ідеального законодавства немає в жодній країні світу. Помилки під час реформ – це норма, без цього не зрозуміти, наскільки хороший закон. У людей теж так буває. Скажімо, пішла людина навчатися, отримала диплом, але бачить – не її.

Хтось депресивний скаже, що все пропало, а другий вивчиться на нову спеціальність і поєднає свої знання та навички. Те ж саме відбувається і із Законом.
Ще варто розуміти, що самих лише Законів недостатньо. Нам потрібне поєднання кількох складових: нормативно-правової бази і спроможності владних інституцій реалізувати це. Спроможність – це не просто дати наказ, що всі повинні бути гендерночутливі. Людей треба навчити. Головна проблема в гендерній політиці – відсутність уніфікованого підходу щодо реалізації гендерної рівності. Якщо ми хочемо, аби більше громадян враховували гендерну проблематику, ми маємо думати над алгоритмами уніфікованого підходу. Щоб не робити гендеру експертизу в галузі освіти одним методом, у галузі охорони здоров’я другим, а в галузі оборони – третім. Метод має бути єдиним. І він має бути мультиплікаційним.  Щоб не тільки «зірочки» могли провести цю експертизу, а щоб люди з певною підготовкою, багажем знань і навичок, могли це реалізовувати.




Ви часто представляєте Україну за кордоном. Скажіть, як там оцінюють наш сьогоднішній стан гендерної рівності?

– Ті, хто дізнаються про те, що і як ми робимо, відзначають унікальність нашого шляху, надзвичайно цікаві підходи. Багато хто хотіли би навчатися в Україні. Україна дуже втрачає в тому, що мало знайомить регіон зі своїми надбаннями.

У нас є тенденція критикувати, і в порівнянні з европейськими країнами, у нас менша тенденція розповідати про те, як що робиться. Наведу приклад: сьогодні я проводила тренінг, і хтось уже зробив пост у ФБ. Я дивлюся, а одна активістка з Киргизстану пише: «Пані Олено, киньте російськомовну версію». Ми творимо всі свої продукти українською. Ми неодноразово казали різним донорам про те, що в інших країнах існує велика потреба читати те, що ми робимо. Переклад російською чи англійською забирає час і ресурси, але це дуже важливі речі. Ми втрачаємо таким чином можливість рухатися разом, щоб інші країни використовували наш досвід. До речі, наші підходи вважаються практичними.

Якщо порівняти жіночий активізм в Україні та світі, у чому буде принципова різниця?

– У нас зараз дуже висока мотивація – ми прагнемо повернути мир. Тому наша умотивованість, запалені або заплакані очі є дуже важливими. Вони важливі для тих, хто свого часу не зміг подолати це або у кого це перейшло в хронічну стадію конфлікту. Вони важливі для тих, хто сьогодні не бачить загроз, що несуть гібридні війни до їхніх країн. Але, в цілому, в усіх країнах зростають праві тенденції, тоталітарні тенденції. Як ніколи актуальний один із моїх улюблених анекдотів на цю тему. Коли ввечері стукають у вікно і кажуть: «Вам дрова потрібні? – Ні, не потрібні!». Зранку встали, а дров нема. Ми не маємо цього допустити.



Матеріал створений за підтримки Українського жіночого фонду і Фонду імені Гайнріха Бьолля, точка зору яких не обов'язково збігається з авторською.

Авторка: АЛІНА КУРЛОВИЧ, ВЛАСНА КОРЕСПОНДЕНТКА ГІАЦ «КРОНА»