Нерозділена відповідальність. Стаття з нового числа Журналу «Я» (тема випуску – «Гендер і діти»), що днями побачив світ




Людмила Малес

НЕРОЗДІЛЕНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Роздуми з кількох замальовок і численних спілкувань, які об’єднує те, що всі вони вперто виводять на висновок про нерозділену відповідальність. Велика подяка всім, хто надихали, зокрема Олені Стрельник за обговорення ідей та прекрасну монографію «Турбота як робота».


«Хто винен. – Невістка!

«Так її ж вдома нема. – Так он її плахта висить!»

(українська народна приказка)


Не лишайте візочок, давайте я постережу його, поки дитину заносите. Знаєте, коли донька була мала, то лишала коляску внизу, аж поки її не спалили, то потім тягала нову коляску на п’ятий поверх і тим спину собі «зірвала».

(Анна, сусідка)


Якось, відвівши дитину до дитячого садка, знічев’я прочитала Правила користування пасажирським ліфтом з автоматичними розсувними дверима і мій погляд прикули два пункти розділу «Категорично забороняється»:

– Проїзд дітей у віці до 12 років без супроводження дорослих,

– Ввозити до кабіни та вивозити з неї коляску з дитиною у ній [1].

Другий пункт не дуже вразив, бо візочок вже в минулому. Хоча навіть з однією дитиною, поки користуєшся візочком, можна відпорушувати його мінімум шість тисяч разів, а коли діток більше, то множте на коефіцієнт.

Пригадую, як у типово малу кабіну пасажирського ліфта ледь проходив візочок – і ти навшпиньки поруч. Тож, за правилами, найперше слід витягнути з візочка дитину; якщо йдете з прогулянки, то дитя спить і від таких маніпуляцій розбуркається та супроводжуватиме процес голосним плачем. Далі за тими ж правилами однією рукою тримаєте дитину – це до пуду ваги, бо з одягом – і під її розбудженої шалений крик та випорскування іншою рукою намагаєтеся спрямувати візочок до вузької кабіни. Ризик застрягання візка в проході дверей зростає через збільшення часу на всі ці маніпуляції. Можливість утримати безпечно дитину зменшується. Шанси, що втрапите, поміститеся, зможете успішно доїхати та вийти з ліфта різко падають, а коли дитина не одна, то й взагалі наближаються до нуля.

Таким чином, безтурботна експлуатація пасажирського ліфта досягається за рахунок зручності матері з дитиною, а коли ця зручність уже не конкурує з описаними незручностями – то за рахунок її здоров’я, бо жінка мусить тягти візок з дитиною (ось тут правила не обмежують) сходами нагору. І ліфтоексплуатуючим організаціям від цього не стає гірше, а навпаки – буде ж бо меншим зношування ліфтів. Більш того, це зменшує відповідальність за несправність ліфтового господарства. Адже якщо через несправність ліфта застрягає візочок з дитям, то винна мати, оскільки порушила правила. А якщо мати умудряється виконувати правила і через проблемність ліфту постійно застрягає візок, то це не вважається великою проблемою [2].

Як би це назвати? Зняття із відповідальних осіб відповідальності, зваблення до переступу, ще якось, може для цього вже є готова назва?! [3]

Повернімося ж до першого пункту правил, я його сприйняла мов та спортовка, яку на фініші спринту «ощасливлюють» повідомленням, що тепер треба бігти ще марафон. Але цей мій жах виявився далеко не всім зрозумілим навіть серед однодумиць, прочитання витягу з правил було різноманітне (найперше припускали, що воно зумовлене малою вагою дитини, недостатньою для спрацювання ліфта) і рідко коли стосувалося перспектив і прав материнства. Тому почала шукати пояснення для себе та інших.

Заплющила очі й уявила, як то – до дванадцяти років супроводжувати дитину в ліфті а з тринадцяти за давньою традицією пошлюбити та чим це мамі – а саме про мам перша думка, коли мовиться про супровід дитини – загрожує. Гаразд, уранці до шостого (!) класу середньої школи проводжати ще більшість мам якось зможуть, долаючи спротив самих підлітків та обтинаючи і без того малий час перед роботою чи щоденно спізнюючись на неї. Але ж за кілька годин вже треба знову везти дитину в ліфті: зі школи додому, з дому на позашкільні заняття, на прогулянку і з них, з будь-якого приводу!


Ілюстрації Марії Чорної


Як зможе мати поєднати це правило користування пасажирським ліфтом із своєю професійною діяльністю?! Вочевидь, ніяк! Бо матері мають і без того репутацію «невигідних» працівниць, оскільки доглядають хворих дітей і приносять лікарняні; відпрошуються на «ранки», батьківські збори; беруть відгули та відпустки за свій рахунок, коли пантрують дітей під час продовжених канікул та карантинів:

... Якби хоч завчасно попередили всіх батьків – 2 місяці не будемо вчитись після Нового року – то батьки це питання б якось вирішили – там, бабусі і всьо такое. а так – туди-сюди і ні туди і ні сюди! Ось що робити мамам с малими на руках?? що????? як працювати?

... Мне интересно, что делать работающим мамам, когда школы закрыты?

… А что делали работающие мамы во время 2-хнедельного карантина? или во время болезни ребенка (вітрянка, к примеру, или грипп)… вот то же самое и будут делать

… Лично меня неделю потерпели. Вторую неделю – уже сквозь зубы. Думаю, что теперь я останусь уже без работы. И это при том, что две недели отсидела без денег.

… А какие варианты? Или искать выход, или терять работы... много семей в такой же ситуации [4].

(Із коментарів у Facebook в обговоренні наказу про закриття навчальних закладів до 06.03.2018 [5])


Чия відповідальність, батьки?

– Я пішла з декрету на роботу, коли в холодильнику не стало ні яєць, ні молока – дитині не було з чого їсти зготувати. […] Старшого канікули затяглися. Зараз сидить вдома, з травмою, вранці їздили на перев’язку, чоловік сказав, що на машині не повезе нас, гаразд, тоді я взяла гроші зі скарбнички сина і викликала таксі, а із зарплати йому їх верну. […] Він як з дитиною сидить, то мені на роботу дзвонить постійно, я виходжу з кімнати, щоби не чули, бо кричить і лається, щоби не подумали, що він ненормальний у мене.
– А я приходжу з роботи і сідаю зі старшим робити уроки допізна, він уже нічого не розуміє, хоче спати, молодший теж тягне, щоби погралася з ним, не можу розірватися.

(З почутої у переповненому автобусі розмови двох жінок)


Мами-соло і мами в подружжі не різняться як 100% і 50 % доглядової праці на одні плечі. Чому? Адже за законодавством відповідальність покладається на батьків без акценту на їх статі, наголошуючи на їх рівному розподілі [6].

Бо в культурі українського суспільства саме на матір покладається відповідальність за здоров’я – психологічне і фізичне, доглянутість, розвиненість дитини, соціальні навички і т.д [7]. Умовна шкала оцінок внесків у батьківство для подружжя починається з різних полюсів: для матері від 100 % і «гірше», а для батька від 0 % і «краще». Тобто, якщо матір не відповідає очікуванням на 100 %, вона вже не ідеальна, неповноцінна, погана, будь-який відступ навіть на соту заганяє у ненормальність, фрустрацію. Навпаки, батькові в суспільній свідомості достатньо існувати, якщо ж він ще хоч щось робить, то це вже його неабияке досягнення, що вивищує над базовим уявленням, робить ідеальним [8]!


«Якщо матір не відповідає очікуванням на 100 %, вона вже не ідеальна, неповноцінна, погана. Навпаки, батькові в суспільній свідомості достатньо існувати, якщо ж він ще хоч щось робить, то це вже його неабияке досягнення.»


Будь-яка нематеринська увага до дитини вже вважається понаднормовою, тобто той 0 % – це насправді остання цифра в числі 100 %, які має забезпечити матір. Тож взяти дитя з собою на риболовлю – це вже 108 % батьківського догляду, бо про загальний фізичний, психологічний, соціальний добробут дитини мати потурбувалася.

За звичаєвим правом мати відповідальна за те, якою дитина стала: чому народився не хлопчик / має якусь патологію / певний характер тощо – бо мати з телегенією спала, не те їла, не так встала, в’язала чи руки підіймала… За інституційним правом мати відповідальна і за те, що з дитиною трапляється: кримінальна хроніка медій пістрявіє моралізаторськими сюжетами про матерів, що кидають, замикають, якось інакше занепащують своїх дітей – по всій країні визбирують такі випадки і довго їх обговорюють, натомість сотні тисяч татусів – злісних неплатників аліментів [9] чомусь лишаються непоміченими.

Тож у сучасному українському суспільстві, на жаль, партнерство і паритет у батьківстві ще не є соціальною нормою, а радше «дивним» винятком. І виховання дітей – це, зазвичай, стовідсоткова «доля» жінки, а участь інших зводиться, у кращому випадку, до допомоги. Традиційний контраргумент на цю диспаритетність – мовляв батько відповідає за матеріальний добробут дітей та родини. Але ні минувшина, ні сучасність його не підтверджують. Бо як раніше жінки ткали, пряли та продавали, чим бюджет наповнювали, так і в радянський час всі працювали, та й нині рівень економічної активності жінок не принципово менший за чоловічий і пояснюється пенсійним законодавством та участю жінок у тій же доглядовій праці (відпустки з догляду за дитиною, хворими).

І після робочого часу – однакової для всіх зміни оплачуваної праці – у матері, як про це вже багато писано, починається не час на відпочинок, а друга і третя зміна домашніх справ і догляду, але вже без оплати.


Культура ямкового ремонту чи партнерство vs підряд

Добре, якщо матері є кому допомогти? Так, не знак оклику, а питання! Здається, питання риторичне, проте є деталі, де все сумне і криється…

Ми не говоритимемо зараз про допомогу дитини, бо це радше процес виховання, а не розподіл праці, і участь у розподілі відповідальності дитина ще не може брати. Мовимо про дорослих людей. За малим винятком у нас не прийнято обговорювати умови, обсяг, ціну роботи, межі відповідальності такої допомоги. Так, як це ми робимо на ринку послуг, коли даємо детальний інструктаж няні чи керуємося правилами та інструкціями в роботі освітніх, медичних закладів, укладаємо з ними угоди. Кажуть, в американських сім’ях часто допомога родичів оплачується і формально регламентується: бабусі платять за догляд за дітьми, а хатні обов’язки закріплюють у шлюбному контракті, тож будь-які суперечки можна розглядати в суді.

Безкоштовній же допомозі в зуби не дивляться, її не критикують, свої умови не виставляють… і часом це може бути на межі зручності та користі. Тому не викликають розчулення недільні татусі з візочками в одній руці та «джентльменським» набором пиво-сигарети у другій, що нетерпляче чекають, поки дружини наготують та поприбирають, бо футбол скоро.


Ілюстрації Марії Чорної


Допомога, яка не розділяє відповідальність, не носить системного характеру, нерідко не дбає про віддалені наслідки, а часто й безпосередній результат. Це процес, що керується лише вказівками, як легітиматором власних дій [10]. Бо люди діють, мов за договором підряду, що сказали, те зробили, зробили максимально раціонально (відповідно до формули раціональності, тобто з мінімізацією витрат), як ямковий ремонт доріг, що живе до найближчої весни.

Чомусь у психології така без/відповідальність батьків та матерів іноді обґрунтовується як статева різниця: мовляв чоловіки монозадачні, а жінки мультизадачні [11]. Та переконливих досліджень на доказ цього немає, навпаки, за попередніх століть саме чоловіки займали «мультизадачні» позиції, що нині вважаються властиво жіночими (секретар, домоуправитель, вихователь-гувернер тощо).

У «мамській» групі всіх розвеселила фотожаба, де батько готує маму до того, що дитина обкакалася [12]. Що в такому випадку зробили б одні? Вони покупали б дитя, пропрали одяг, прибрали б усі сліди, за потреби вдалися б до симптоматичної терапії і проаналізували б раціон. Що роблять інші? Чекатимуть на маму… А якщо б мова була про підтікання оливи в машині, то ці двоє вповні могли би помінятися місцями. Тож мова не про вроджені вади, а зацікавленість і відповідальність.

Відповідальність і вміння розвивати партнерські взаємини – не вроджена риса, її виховують разом із дорослішанням, але вона погано розвивається за патерналізму, планової економіки, політики популізму чи/і тиранії. Зате добре узгоджується із громадянським суспільством, де треба цікавитися і докладати зусиль та ресурси не лише до того, що вигідно чи цікаво тобі, а й до корисного для загалу, потрібного іншим, і лише через гарний соціальний клімат воно вертається тобі.


Чим серце заспокоїться?

Чи відбуваються нині в Україні якісь зміни у перерозподілі відповідальності батьківства? Так. У пострадянській Україні у приватній сфері спостерігаємо різноспрямовані процеси. З одного боку – потужний неотрадиціоналізм як прагнення прикути жінку до 4К (кухні, коляски, каплиці й крамниці), коли на жінку покладають сто у кубі відсотків відповідальності: і за минуле, і за теперішнє і за майбутнє родини. Зростанню відповідальності за таких умов сприяє і так зване інтенсивне материнство. А з іншого, – усе ж зростає кількість партнерських емансипованих сімей, де відповідальність розділено більш-менш порівну, а відповідальне батьківство «має два наголоси». Розрив шаблону про виняткову стовідсоткову відповідальність матері можна спостерігати у групі Фемпідтримка, де серед інших є поради жінці лишити дітей на чоловіка за неможливості продовження їхніх стосунків. «А де був їхній батько?» резонне зустрічне питання зазвичай звучить у спільноті «Фемінізм УА» у відповідь на медійний ґвалт «Де була їхня мати?» щодо випадків трагедій з дітьми.

Схожі тенденції виявляються і на інституційному рівні. З однієї сторони, державні заклади прагнуть усе більше відповідальності перекласти на сім’ю (читай – матір). Результат навчання в школі все більше залежить від роботи вдома. Приписи дільничих лікарів/-ок щоразу слід звіряти із списками «фуфломіцинів», а до закінчення медичної реформи бажано самим більш-менш орієнтуватися у протоколах лікування і новинах доказової медицини [13]. З іншої сторони, потужним інституційним кроком на шляху до відповідального батьківства стали зміни до законодавства щодо несплати аліментів і санкції за це [14]. Така зміна перетворює на реальнішу норму кодексу про рівну відповідальність батьків та допомогу держави у справі виховання дітей.

Водночас ринок комерційних послуг усе різноманітнішає, і вже скоро матиме пропозиції на всі випадки материнського життя, а поява закладів, де використовують різні світові методики виховання, допомагає побачити в дитині не одиницю, а особистість. Проте ця інша інституційна сторона так само поки що лишається недоступною для всіх, ба навіть для більшості людей. Тому у транспорті так звично чути, як скаржаться на школу, яка все активніше скидає свою відповідальність за освіту на батьків (мам), на медицину, ЖКГ.


[1] Наприклад, див.: http://translift.com.ua/ua/lifti/lift_pasajirskij.html.

[2] Наприклад, див.: https://kiev.vgorode.ua/news/sobytyia/170329-na-troeschyne-lyft-edva-ne-razdavyl-zhenschynu-s-rebenkom.

[3] Пригадала іншу типову ситуацію, коли правослухняність унеможливлюється.

Зима, сніг-відлига-мороз, з дахів звисають бурульки. Коло будинків над тротуарами дбайливо напнуто попереджувальну стрічку аж по самі дерева, що над проїжджою частиною, але щоби люди все ж мали куди дітися – не по проїжджій же частині йти, то цю стрічку завбачливо піднято на висоту людського зросту... Усім знайома картинка? Знову ж маємо спрямовану мінімізацію відповідальності, а оскільки вона на комусь має бути, то перекладається, у кращих традиціях патріархату на жертву...

[4] https://www.facebook.com/groups/MAMMASS/permalink/2084308645119093/.

[5] https://www.unian.ua/society/10027892-v-ukrajini-cherez-vidmovu-gazpromu-postachati-gaz-zakrivayut-vsi-navchalni-zakladi.html.

[6] Сімейний кодекс України ст.141 і 150, а також ст.7 п.6, ст.15 п.1, ст.54.

[7] «Де ваша мама? – питають у поліклініці батька з дитиною», «Якщо дитина плаче, треба знайти її маму» – типові ситуації та вирази.

[8] Артем Чапай воліє, щоби його досвід тата у декреті не сприймався як щось унікальне, героїчне, лише за це варте уваги. – http://detector.media/community/article/118500/2016-09-06-tato-v-dekreti-artem-chapai-odna-pomita-cholovikom-tarilka-krashche-nizh-odin-raz-uzhite-slovo-mistkinya/.

[9] https://erb.minjust.gov.ua/#/search-debtors.

[10] З цього приводу є феміністичні комікси з відеоблогу «феминистки поясняют» про допомогу і пояснення, що хатній менеджмент – це додаткове навантаження на матір:
https://www.facebook.com/femexplanation/photos/rpp.184934858709864/240994943103855/?type=3&theater.
https://www.facebook.com/femexplanation/photos/a.240993416437341.1073741829.184934858709864/240993473104002/?type=3&theater.

[11] Наприклад, у передачі «Доведи, що кохаєш» таку ідею висловлює психологиня Марина Романенко: https://hromadskeradio.org/programs/provethelove/povagu-ne-treba-zaslugovuvaty-yaki-stereotypy-zavazhayut-pobuduvaty-zdorovi-stosunky

[12] https://www.facebook.com/groups/MAMMASS/permalink/2102226259993998/.

[13] https://life.pravda.com.ua/health/2016/12/23/221887/.

[14] http://www.president.gov.ua/news/prezident-pidpisav-zakon-shodo-vdoskonalennya-poryadku-primu-45350.



Завантажити більше чисел Журналу «Я»