АНАСТАСІЯ МЕЛЬНИЧЕНКО: “Вони очікують, що я візьму хлистку і буду тих мужиків ганяти – але це не так”


Фото надані Настею Мельниченко


Настя Мельниченко відома більше, як ініціаторка флешмобу «Я не боюся сказати». Але в середовищі жіночого активізму її знають як співзасновницю громадської організації «STUDENA», журналістку і авторку кількох книг. Ми поспілкувалися з Настею про її проекти та феміністичний активізм.



«Сиди, вишивай на п'яльцях, Настю»


– Анастасіє, ви розпочинали кар'єру з журналістики. Скажіть, як сталося, що ви стали активісткою? Що підштовхнуло змінити професійну сферу?

– Дійсно, я починала з журналістики. Але активісткою була з 18 років, просто непублічно. Одного разу я прийшла до школи історичного фехтування, а мені відмовили, мовляв, у жінок не там центр тяжіння, тож вони не здатні фехтувати. «Сиди, вишивай на п'яльцях, Настю», – ці п'яльця врізалися у пам’ять. Я пішла до іншої школи і зробила все, щоб стати класною фехтувальницею. Мені це вдалося. Я займалася до п'ятого місяця вагітності – поки це не стало небезпечно.

А коли я народила, мене не брали нікуди на роботу. Це обурювало! Відповідали, що у вас є діти, тому ми не можемо вас прийняти: ви будете брати лікарняні. Ніхто не запитував: де мій чоловік, чи є в моєї дитини няня. Згодом я потрапила до «Українського жіночого фонду», якого не цікавила наявність у мене дітей, – так розпочався мій професійний активізм. Пізніше я ще влаштувалася в журнал, де редакторкою була мама трьох дітей. Разом із нею ми просували ідеї гендерної рівності. Пам’ятаю, навіть випустили цілісінький номер, на цю тему. Але він продавався гірше за інші.

– Настю, чому «STUDENA»? Що це означає?

– «STUDENA» означає холодна. Бабуся співзасновниці нашої організації брала участь в УПА. Колега дуже хотіла назвати організацію на її честь. Прізвище бабусі  – Кернична, від Керниця або Криниця, але це слово виявилося занадто складним для іноземних партнерів і не проходило «паляниця-тест». Якось мені пригадалася народна пісня, де йшлося про «криницю студену». Так і виникла назва.

– У чому ви вбачаєте місію організації?

– Ми займаємося подоланням різних форм дискримінації, бо вважаємо, що кожен та кожна із нас заслуговує на гідне ставлення і рівноправ’я. Працюємо в трьох галузях: права людини, гендерна рівність; подолання наслідків конфлікту на сході (робота з переселенцями, ветеранами АТО, звільненими від окупації громадами); громадянська освіта. Напрямки між собою перетинаються.


«У нас не лекторки – у нас зірки!»


– Нещодавно ви разом із Едерою запустили онлайн-курс для учительства «Недискримінаційний підхід у навчанні». Як Ви оцінюєте його перші результати? Чи справдилися Ваші очікування?

– О-о-о, люди дивляться й пищать!.. Реакція учительства перевершила всі очікування! Я й гадки не мала, що на курс запишеться майже 15 тисяч осіб! Ми розраховували бачити від 5 до 7 тисяч, зважаючи на вузьку аудиторію та непросту тему. І то! Ми очікували набрати курс з розрахунком, що МОН рекомендуватиме його. Гриф ми отримати не встигли. Я дуже хвилювалася через це, думала, якщо Міністерство не рекомендує, люди не підуть слухати. Та все склалося інакше.

– З чим пов'язана така популярність, як гадаєте?

– Курс класно зроблений. У нас не лекторки і лектори – у нас зірки! З ними важко працювати, бо вони всі дуже зайняті, усі кудись їздять, але коли вони читають, вони реально запалюють.

– Як реагує учительство на такі непрості теми?

– Наше учительство ж не дурне. Авжеж, воно потерпає від маніпуляцій з боку праворадикального руху. Але, якщо їм пояснити, про що той страшний гендер, вони змінюють свою думку. Тим паче, ми їх занурюємо у цю тематику поступово.

– З огляду на ваші пости у Facebook, ви намагаєтеся здійснити якийсь дуже цікавий, довготривалий, неформальний проект у с. Хрулі Полтавської області. Розкажіть про нього.

– Майже у кожної активістки чи активіста є  улюблені проекти, якими вони займаються для душі. У мене це:  фемінізм, гендерний активізм і проект у Хрулях. Моя ідея полягає в тому, щоб показати: у селі є все для прекрасного життя, усе для того, щоб із глухого села зробити туристичний центр. Я знайшла поселення, у якому менше 50-ти мешканців. У хрулівців є унікальна річка, ліси, птахи – усе це можна монетизувати. Пригадую туристичні польські буклети, де є фото, наприклад, болота. І підпис «Знаменити якесь там болото! Приїздіть в тур і дивіться!». То в Хрулях тих «знаменитих боліт», лісів, лук, дерев, зірок – хоч греблю гати. Ми з партнером купили там кілька хат, вирубали бур'яни, облаштували пляж, хостел, поступово приводимо господу до ладу. Проводимо там тренінги і фестивалі, арт-резиденції, табори. Туди почали підтягуватися туристи й туристки. У майбутньому дуже хочеться зробити хутір, на кшталт закордонного, щоб там можна було пограти з тваринами, подивитися на зорі, відпочити... Щоб люди отримували задоволення, як у дитинстві, коли їздили до бабусі. Хіба що в нашому випадку без копання картоплі (сміється –  ред.).


Фото надані Настею Мельниченко


– Як думаєте, чи потужний сьогодні в Україні жіночий активізм?

– Я не можу об'єктивно відповісти на це запитання, бо я знаходжуся в інформаційній бульбашці, за межі якої не виходжу. У моєму світі у нас усе прекрасно: прекрасні ініціативи, адекватні чоловіки. Усе чудово! Але… До слова, нещодавно я автостопом поїхала з подругою до Європи. Доки ми перетинали Україну, то кожен водій запитав, де наш чоловік, де наші діти, чому ми займаємося такою «дурнею». І дивувались: як це чоловіки вас відпускають так далеко?!  Один з водіїв поділився історією, що дружина хотіла поїхати на виставку до Москви, а він заборонив. У нас ледь очі на лоба не повилазили – як це: заборонити дорослій людині поїхати на художню виставку? І я зрозуміла, що у мене абсолютно викривлена картинка світу.

Але з того, як сильно бісяться праворадикали, я бачу, що їм це допікає. Напевне щось позитивне відбувається. От чого бракує, то це проектів для сільських жінок. Бо там все дуже складно з насильством і економічним становищем, всеукраїнські проекти не доходять у села, бо не використовують звичні у селах канали поширення інформації.


«Я  жорстока до мудаків, але ж я не спілкуюся з мудаками…»



– Ви пишете досить відверті пости у Facebook щодо особистих речей. Чи можна таку відвертість назвати вашою політичною позицією?

– Звісно. Це ж для того й пишеться! Коли пишу такі пости, я начебто розширюю межі норми: що для жінок о’кей, а що ні. Показую, що жінка має право на соціальну активність, на сексуальність, на різні форми стосунків, різний вибір життєвого шляху. Має право втомлюватися від материнства чи страждати на ПМС або післяпологову депресію. Коли я пишу про місячні, когось вивертає, але я за те, що природні прояви у жіночому організмі не мають бути табуйовані.


Фото надані Настею Мельниченко


– Чи не боїтеся постраждати від такої відвертості?

– Постраждати боюсь. Коли ти відкриваєшся – стаєш вразливою. Починають казати, що ти якась  «неправильна феміністка». Я вже зрозуміла, що люди мають якийсь законсервований образ мене і хочуть, щоб я відповідала йому. У мене був пост про мої страждання через чоловіка. Тоді до мене на якійсь події підійшли читачки ФБ і буквально притисли до стінки:  «Настю, ти ж лідерка думок, ми на тебе рівняємося, а ти прогнулася під мужика – як ти могла?!» Я розумію, що вже знаходжусь у певних рамках чужих уявлень, і коли відхиляюся, то розчаровую людей.

З приводу того, чи безпечно зараз бути активісткою: поки що я прямої небезпеки не відчувала. Погроз не надходило.

– У липні 2016-го року ваш пост у Facebook став кнопкою запуску для онлайн-флешмобу. Я знаю, що ви не дуже любите його згадувати. А могли б ви розповісти, чому?

– Я якось говорила з однією ветеранкою, яка свого часу потрапила в полон. Вона тоді сказала: «Боже, вже стільки років минуло, а мене й досі на кожному інтерв'ю запитують про полон! Я вже забула подробиці, я вже пройшла війну, а мені всі згадують цей полон». У мене те саме з «Я не боюся сказати!». У мене вже стільки всього відбулося, стільки проектів, а у мене запитують виключно про флешмоб…

Я маю критерії, за якими можна сказати, що людина молодець. Якщо людина грунтовно працює і чогось досягає – вона молодець. У випадку флешмобу я не зробила майже нічого. Я молодець тому, що вдало написала пост. А решту роботи зробили люди, які його підтримали. Цю кампанію зробили послідовниці. Не люблю згадувати – бо є проекти над якими я роками працюю, і такої слави та резонансу у мене немає. А проекти не менш вартісні.


Фото надані Настею Мельниченко


– І як зараз ви оцінюєте результативність флешмобу?

– Позитивним є те, що люди нарешті почали про це говорити, тема сексуального насильства широко вийшла у публічну дискусію. Для мене набагато важливішою стала книжка, що вийшла на цю тему. Я радію, що вона потрапила до шкільних бібліотек і її можуть читати діти. Мені надходять подяки від батьків і дітей. Зараз очікується ще одна книжка із назвою «А тепер усе інакше» зі схожою  «складною» тематикою: насильство, алкоголізм, анорексія, рання вагітність, смертельна хвороба. Я інтерв’ювала дівчину, яка завагітніла в 11 класі. Вона розказала, крізь що їй найважче було проходити, як від неї відвернулися близькі, що вона відчувала... Цією книгою я хочу сказати, що, слухай, з тобою все нормально, тобі дуже важко, але ти не якась там божевільна, ти впораєшся із цим.

– Якою мірою ваше непублічне життя збігається з тими феміністичними цінностями, що ви пропагуєте?

– Усе збігається. Якщо воно не буде  збігатися – це буде лицемірство. Щоправда,  тут ще ж спрацьовують вищезгадані рамки сприйняття мене. Людям здається, що я чоловіконенависниця! А коли люди бачать, що я, приміром, м'яка з коханою людиною, кажуть: «Прогинається». Вони очікують, що я буду домінувати, візьму хлистку і буду тих мужиків ганяти – але це не так.  Так, я жорстока до мудаків, але ж я не спілкуюся з мудаками…

– Що далі?

– Свого часу ми зробили для ветеранів парасольковий сайт, що об'єднав усі ініціативи з допомоги ветеранам. Я дуже хочу зробити щось схоже для жінок, які зазнають насильства. Дуже часто до мене приходять такі запити, люди не знають, що їм робити. Вони бояться звертатися в поліцію або забули зняти побої. Дуже хочеться створити розкручений, відомий сайт, на який може зайти будь-яка жінка і дізнатися чіткий алгоритм дій у разі, якщо вона зазнала насильства. Проект уже написаний і чекає свого часу.


Матеріал створений за підтримки Українського жіночого фонду і Фонду імені Гайнріха Бьолля, точка зору яких не обов'язково збігається з авторською.

Авторка: АЛІНА КУРЛОВИЧ, ВЛАСНА КОРЕСПОНДЕНТКА ГІАЦ «КРОНА»