Катерина Шилова: “Я не хлопець і не дівчина, і гендеру у мене немає”




Катерина Шилова - 21-річна харків’янка - зізнається: вона не відчуває себе ані хлопцем, ані дівчиною. Уперше зрозуміла, що вона інакша, в 10 класі, коли закохалася у подругу. Після довгих пошуків себе Катерина дійшла висновку, що жоден гендер для неї не притаманний.


- Як це - відчувати себе між двома статтями?

- Я не вписую себе в модель жінки, і мені некомфортно, коли мені приписують будь-який гендер. Я для себе прийняла рішення, що мені гендер як соціальний конструкт взагалі не потрібен. Не бачу в цьому сенсу, мені не хочеться виконувати якусь роль, яка на мене покладається в залежності від того, дівчина я або хлопець. Якось у мене була кумедна ситуація в Одесі. Я купувала морозиво, а за мною стояла мама з дитиною. Вона доньці каже: "Ось стоїть дівчинка - стій за нею". А я своїй подрузі кажу: "Я не дівчинка". Жінка, напевно, почула і сказала: "Ну, ось там хлопчик стоїть - стій за ним".

- Коли ти вперше відчула дискомфорт від ролі дівчини?

- Десь на початку 2015 року я прийшла в ЛГБТ-рух, я почала багато цікавитися фемінізмом та гендерної теорією. Для мене стало відкриттям, що гендеру не два, а більше. Я стала вивчати себе і свої відчуття, і в якийсь момент зрозуміла, що мені некомфортно, коли мене називають дівчиною. Розмірковуючи тоді в рамках бінарності, я собі думаю: "Може, я хлопець?" Але коли я знову приміряла на собі цей ярлик, мені знову стало некомфортно. Близько трьох місяців я провела у пошуках підходящого ярлика. Я вже думала, що, може, я трансгендерний хлопець, може, я бігендер, може, гендерквір, але кожен раз, коли ярличок знаходився, мені було в цих рамках некомфортно. І тільки цієї весни я вже перестала на себе приміряти різні ярлики. Я зрозуміла, що простіше сказати не хто я є, а ким я не є, тобто я є не хлопцем і не дівчиною, і гендеру у мене немає.




- Ти не ховаєш свою позицію. Що ти хочеш цим сказати людям?

- Я хочу сказати: дивіться, що ось є і такі люди. На жаль, суспільство бачить усе в бінарному контексті. Але ніхто не народжується з розумінням "я - хлопчик" або "я - дівчинка". У гетеронормативному суспільстві мені складно говорити, що я небінарна особа, тому що доводиться розповідати про гендерну теорію з нуля. Та й як ти не поясниш, кожного разу в оточуючих будуть різні інтерпретації.

- А хто тобі подобається - хлопці чи дівчата?

- Мені з цим складно, тому що в теорії мені подобається людина, незалежно від її статевих ознак або гендеру. Ну, це в теорії, тому що мене точно не приваблюють чоловіки, виходячи з їхньої соціалізації, коли вони домінують, коли вони контролюють тощо. У даний період життя мене приваблюють більше жінки або небінарні люди, трансгендерні люди. Як на мене, у них менше "мачізму". Трансгендерного хлопця я абсолютно вже інакше сприймаю.

- Я так розумію, що твої батьки знають про твої  пошуки. Як ти їм зізнавалася?

- Не дуже легко це все пройшло. Мама дізналася раніше, батькові я зробила "камінг-аут" навесні 2016 року. Він якось легко відреагував, але сказав: "Хочеш бути лесбійкою - будь нею, але навіщо тобі на марші ходити?" З мамою був дуже довгий і складний процес: спочатку вона подумала, що я лесбійка, потім у мене був період відносин із хлопцем, вона вирішила, що минулося, потім ми розійшлися, і вона зрозуміла, що не все гаразд. І ось тут почався складний процес прийняття, коли вона все відкидала, були навіть викрики: "Мені вдома лесбійки не потрібні!" В якийсь момент вона прийшла до прийняття, і в мене навіть була підтримка. Найбільший шок був, коли я сказала, що я небінарна особа. Ось тут їй по-справжньому стало складно. Тому що вона, знову ж таки, людина, яка соціалізувалася в суспільстві, і їй не зрозуміло, як це - не дівчинка і не хлопець. Якось вона розгублено сказала: "Але ж я доньку собі народжувала". Я бачу, що вона щиро намагається зрозуміти, але для неї це поки складно. Наприклад, була ситуація, коли я планувала зменшити розмір грудей. У мами була дуже агресивна реакція. Вона сказала: "Будь ким завгодно, але якщо це зробиш, то взагалі з дому вижену".




- Твої батьки намагаються зрозуміти тебе та прийняти твій вибір, а як це відбувається в інших?

- Ой, історій дуже багато і вони всі різні. Є люди, у яких батьки швидко приймають, але це дуже маленький відсоток. Як правило, починається спектр питань типу: "А що, тепер у мене онуків не буде?" Або прохань: "Ти хоча б піди "сукенцію" одягни, ти ж все-таки дівчинка". Або навіть може бути побиття, вигнання з дому. Дітей змушують іти з дому, кажучи, що їм вдома такі не потрібні, вилікуєшся - тоді повернешся назад. Я знаю деякі ситуації, коли дізнавшися, що людина має гомосексуальну орієнтацію, б'ють та переслідують. Наприклад, після того ж "Київ-Прайду" трансгендерного хлопця, який був волонтером безпеки на марші, підстерегли біля його під'їзду і побили.

- А що стосується школи, університету, подруг, друзів - як вони реагують?

- Я вперше в 10 класі закохалася в дівчину, і не приховувала це. Мені пощастило дуже з друзями, тому що я сама себе прийняти не могла, а вони мені говорили, що все нормально, так буває. І це дуже сильно мені допомогло. Що ж стосується університету, то я писала дипломну роботу на тему фінансування для неурядових організацій на прикладі "Сфери". Моя викладачка і дипломна керівниця, знаючи про мене,  не хотіла,  щоб я брала цю тему. Вона хвилювалася, що вона скаже ректору, адже в університет приходять вчитися, а не самовиражатися. Проте з часом вона погодилася.

- Скільки представників/-иць ЛГБТ-спільноти є взагалі у світі?

- Є різна статистика, вона коливається від 7-12% - це представники/-иці ЛГБТ+. Незалежно від того, яка це країна та яке це суспільство.

- Чому люди виходять на марші?

- По-перше, якщо ми звернемося до досвіду західних країн, марші приносять результати. По-друге, у нас є міський простір, який начебто для всіх, але ми - ЛГБТ - у ньому невидимі. І марш дозволяє вийти і зайняти міський простір, який також належить і нам.





- Я знаю, що "Прайди" проходять лише у Києві та Одесі, а ти особисто живеш у Харкові. Як ти думаєш, яке місто найбільш дружнє для ЛГБТ-спільноти?

- Складне питання, я думала до травня цього року, що це Харків. Однак у Міжнародний день протидії гомофобії нашу акцію жорстоко зірвали, побивши активістів і активісток. Ми хотіли показати, що в багатьох представників/-иць ЛГБТ-спільноти немає доступу до інституту шлюбу. Запланували перформанс біля центрального РАГСу, де одностатеві пари могли провести перформанс-церемонію. Але прийшли опоненти і не дали почати. На акцію приїхав учасник на візку - його заплювали, залили дівчинку балончиком, поліцейських залили зеленкою.  Ми не очікували такої лютої реакції. Крім цього, були випадки, коли представників/-иць ЛГБТ-спільноти били поза акцій, і я почала розуміти, що в Харкові все не так добре, як би хотілося.

Аліна Курлович власна кореспондентка ГІАЦ «Крона»