Не городом єдиним. Чи є жіночий активізм на селі?

Містечко Старобільськ знаходиться у 70 км від Луганська та 60 км від Росії. Це було перше місто, куди тікали з обласного центру люди, коли розпочалися воєнні дії. Як правило, тікали жінки з дітьми без одягу та документів. Саме тоді проблеми жінок стали більш видимими та відчутними для місцевих.




Селянки живуть інакше

Ольга живе у селі Курячівка Старобільского району. Жінка 22 роки тому переїхала сюди з Західної України. Вона навчалася в університеті, та після третього курсу його покинула. Приїхала сюди, виховала дітей, а потім знову пішла до університету та отримала диплом учительки української мови та літератури.

Ольга розповідає, що тут у селі вона побачила, як жінки усе своє життя покладають на боротьбу з бур'янами. Собі Ольга не хотіла такого життя, тому пішла вчителювати. Ольга часто зустрічає жінок, які не хочуть долучатися до важливих справ у селі  або щось змінювати.

— Мені здається, що люди звикли жити трошки “на халяву”. Вони не розуміють, щоб щось зробити і чогось добитися, то треба докласти зусилля. Що десь треба свої кошти вкласти, працю, час. А у нас у селі людина має дуже багато роботи, і вона своє не встигає все зробити, а от уже йти на громадські справи так само часу не вистачає, — розповідає Ольга Осипченко.

Сільські жінки живуть інакше. Поки чоловіки у полі або на заводі, вони опікуються не лише домом, дітьми, але й городом, консервацією, худобою тощо. Про вільні хвилинки у різних там спа говорити не доводиться, а про додаткову освіту та розвиток тим паче. Та й на селі можливостей для цього значно менше.

— Звичайно, є жінки, які хочуть чогось досягти, попри обставини вони все одно йдуть уперед, шукають роботу. Але є такі, яким подобається так жити, їх усе влаштовує. Сходили на город… і все.  Вони не бачили кращого життя, вони не знають, що може бути інакше. А ще є страх перед чоловіками: а що він мені скаже, якщо я піду до дівчат, посидимо трошки без нього, проблеми вирішимо. Також у наших  людей виникла байдужість до життя. Ні в кого немає смислу, — розповідає жителька села Курячівка Ольга Осипченко.




Та ми тут сіра зона

Ці проблеми помітила й Старобільська громадська організація “Воля”, що працює у районному центрі з 2008 року. Але вона гендерними питаннями не опікувалася. Допомагали усім, хто звертався за різною допомогою. З 2014 року це були переселенки. А через кілька років до них прийшла жінка, поклала на стіл зошит і сказала: “Прочитайте…” — а сама пішла.

— У цьому зошиті була сповідь про те, як важко жити жінкам. Тоді це вже була війна, — розповідає керівниця організації СГО “Воля” Наталя Пономарьова. Особливо важко тим жінкам, у кого чоловіки воювали або воюють зараз. Вона сама це пережила. Агресії вдома не було, але вони не спілкувалися. Він просто кожного вечора запалював камін, мовчки сидів і нічого не говорив протягом року.



На тих сторінках було написана сповідь і про те, що таке бути сільською жінкою, та які випробування падають на її плечі.  Про те, що жінкам треба навчитися себе захищати від того ж домашнього насильства, змінювати свій статус у селі та родині. Тоді у громадській організації замислилися та вирішили, що у першу чергу слід допомагати жінкам.




Усе можна змінити

Сьогодні СГО “Воля” вже майже місяць працює у цьому напрямку. Створили проект «Центри гендерної культури – інститути жіночого лідерства на селі» та отримали грантову підтримку Українського Жіночого Фонду. У проект взяли дві сільради: Курячівську та Байдівську. Ці села знаходяться на трасі “Старобільськ-Луганськ”, раніше вони жили за рахунок продажу сільгоспродукції. Продавали з рук на узбіччі дороги. Зараз у них і цього немає.

— У людей виникла апатія, — розповідає жінка. Думка, що про них забули, та вони нікому не потрібні. Більшість жінок, що тут проживає, — працездатного віку (70%), але вони не мають, де працювати, 10% — це діти та молодь, а 20% жінки пенсійного віку.

— Люди кажуть: “Та ми тут сіра зона… Нас так називають, бо у нас тут нічого немає... Село забите — вимирає...” А я їм кажу: ну, давайте розфарбовувати його фарбами — зробимо зону кольоровою. Але ніхто нічого не хоче робити. Люди звикли, що хтось за них прийде і зробить, — розповідає Наталя Пономарьова..



Керівниця організації СГО “Воля” Наталя Пономарьова додає, що  вони у першу чергу хочуть показати людям інакше життя, сформувати гендерну культуру у людей. За час проекту хочуть показати сільським жителькам, що життя може бути не таким сірим та буденним. Що жінка, виходячи за двір, може вирішувати проблеми громади, що чоловік також повинен опікуватися побутом та дітьми, що можна поважати спільні потреби. І саме під час утворення об'єднаних територіальних громад жінки можуть проявити свої лідерські якості.

СГО “Воля” за час свого проекту прагне створити на чолі майбутніх ОТГ Жіночі ради, які стануть опікуватися важливими проблемами громади, які будуть відвідувати депутатські сесії та, власне, й самі ставатимуть депутатками. У селах запланували просвітні та навчальні семінари і тренінги. До речі, кого саме запрошувати з фахового кола, радилися з громадою. Першими до них приїде фахівець з правової допомоги.

— Я усім говорила: у нас все одно є якісь проблеми у родині. А є проблеми, які стосуються усіх. От, ви збираєтеся десь на лавочках, сидите, спілкуєтеся, поохали і розійшлися. А чому б не вирішувати? От ми були у бібліотеці. Завідувачка говорить, що тут навіть вай-фаю нема у клубі. Але коли ми почали розкручувати це питання, виявилося, що в 30 метрах знаходиться сільська рада, де є інтернет. Ну, купіть дріт, протягніть до клубу, елементарно ж проблема вирішується, — пригадує Наталя.

Поки проект лише стартував. І були лише ознайомчі зустрічі. З кінця серпня розпочнуться вже активні заходи з жінками сільських рад. Як буде далі та чи вдасться зрушити з мертвої точки жінок, розвинути їхні лідерські якості, стане відомо трохи згодом. А поки залишається лише чекати, бо чи знаєте ви ще когось, хто в селі вирішив просувати гендерні проблеми? Ми ні.

Матеріал створений за підтримки Українського жіночого фонду і Фонду імені Гайнріха Бьолля, точка зору яких не обов'язково збігається з авторською.