За сторінками журналу «Я» - «Гендер і чоловіки». Гегемонія чоловіків: від теорії до практики (Т. Бурейчак)

Тема цього числа журналу нагадала мені про статтю відомого британського соціолога Джефа Херна «Сюрприз, сюрприз, у чоловіків також є гендер...» [2]. У цій публікації дослідник звертає увагу на те, що в науці, культурі та мас-медіа чоловіки часто репрезентуються як узагальнені суб’єкти, позбавлені тіла, статі та гендеру. Гендер чоловіків залишається питанням нетривіальним і таким, що потребує пояснення та, що ще більш важливо, критичної рефлексії. До сьогодні більшість практик чоловіків у публічній та приватній сфері не розглядаються як гендеровані. Вони просто відбуваються та сприймаються як «нормальні». Водночас досліджувати проблему гендеру чоловіків недостатньо лише тому, що в чоловіків також є гендер. Набагато важливіше розуміти, чому і як гендер чоловіків відтворює та кристалізує систему, в якій вони отримують привілейоване соціальне становище.

На рівні суспільства та культури практика зведення всього людського досвіду до чоловічої норми отримала назву андроцентризму. Це виявляється, наприклад, у тому, що чоловіки в парламенті за традицією та стереотипами сприймаються як такі, що репрезентують інтереси всього населення. Інший приклад – це домінування чоловічої форми у формулюванні багатьох, особливо престижних, професій та посад (президент, професор, експерт, менеджер, адвокат тощо), а це своєю чергою формує відповідні очікування щодо того, хто їх повинні займати. На індивідуальному рівні власний гендер часто залишається невидимим для самих чоловіків. У патріархатних суспільствах, якими – більшою чи меншою мірою – є практично всі сучасні суспільства, бути чоловіком автоматично передбачає можливість отримувати низку соціальних переваг (наприклад, кращі перспективи кар’єрного зростання та заробітної плати, менше навантаження в доглядовій праці та в домогосподарстві, нижчі вимоги щодо привабливої зовнішності та необхідності слідувати нормам поведінки тощо). Водночас чоловіки, особливо білі, повносправні, гетеросексуальні та професійно успішні, не вважають гендер джерелом своїх соціальних привілеїв, натомість жінки часто визнають власний гендер як обмежувальний фактор, що позбавляє їх доступу до певних благ і ресурсів. Так само, як білі люди не мислять про себе в термінах раси і часто вважають проблему расизму проблемою представників/-ць інших рас, так і гендер для чоловіків є чимось самоочевидним і таким, що дозволяє їм отримувати, за висловом Майкла Кіммела, «патріархатні дивіденди» – відсутність дискримінації та привілейований статус [3]. Невидимість маскулінності, на думку дослідника, спричиняє гендерну нерівність у її практичному та ідеологічному вимірах.

Інша проблема – це те, що навіть у соціальних науках (і гендерних студіях зокрема) досвіди та практики чоловіків, пов’язані із набуттям ними привілейованого соціального статусу, вивчені дуже мало. Попри те, що в останні два десятиліття в Україні відбувається процес інституціоналізації гендерних досліджень і розвиваються феміністські студії, фокусом цих ініціатив є здебільшого жіночий досвід, ідентичність, сексуальність і гендерна нормативність, щодо яких ведеться дискусія у зв’язку із патріархатом, усталеною системою соціальних нерівностей та ієрархій. Жінки та носії/-йки негетеросексуальної ідентичності проблематизуються через їх дискримінацію, іншування та невписування у категорію норми. Натомість владні механізми, які відтворюють цю гендерну систему та укріплюють позиції інших (передусім певних груп чоловіків), поки що вивчені недостатньо.

Маргінальне положення досліджень чоловіків та низький інтерес до теми маскулінностей є типовим і для західного академічного контексту, хоча історія вивчення цього питання там є довшою та більш плідною. В англосаксонській академічній традиції (у Північній Америці, Західній Європі та Австралії) зародження дослідницького інтересу до проблематики чоловіків та маскулінності з гендерної перспективи припадає на середину та другу половину 1970-х років [4]. Це зацікавлення великою мірою було пов’язане із поштовхом другої хвилі фемінізму, а також сукупністю інших, деколи суперечливих факторів, як-от: рух за права сексуальних меншин, поширення профеміністських та антифеміністських організацій за права чоловіків, зростання громадського занепокоєння зміною ролей чоловіків, дискусії про кризу маскулінності тощо. Аби підкреслити профеміністську орієнтацію сучасних досліджень, це наукове поле отримує назву критичних студій чоловіків та маскулінностей. Сучасні дослідження чоловіків ґрунтуються на соціально-конструктивістських і частково постструктуралістських теоретичних засадах. Вони передбачають розуміння маскулінності як такої, яка зумовлена низкою соціально-культурних уявлень про те, що означає бути чоловіком. Аби відповідати цим уявленням, чоловіки повинні постійно конструювати та підтверджувати свою маскулінність через множину соціальних практик. Інший важливий аспект – визнання уявлень про маскулінність мінливими, а також індивідуально, соціально, культурно та історично зумовленими, тобто наголошується на існуванні множинних розумінь чоловічого буття. З огляду на це йдеться не про маскулінність в однині, а про різні її типи та про їх плинність і перебування у постійній мінливості. Види маскулінності завжди існують на перетині гендеру та інших соціальних категорій, зокрема етнічності, класу, сексуальності, (не)повносправності, віку, освіти тощо. Концепт, який описує це накладання та взаємозумовлення соціальних категорій у визначенні ідентичності та владних відносин, дістав назву інтерсекційності [5].



Однією з центральних проблем у критичних дослідженнях чоловіків та маскулінності є влада. Для її опису найчастіше використовуються такі концепти, як патріархат, андроцентризм, маскулінізм, мачизм, гегемонна маскулінність, гегемонія чоловіків тощо. Спільним для цих понять є визнання гендерної нерівності й домінування чоловіків як соціальної проблеми, а відмінним – акценти в її описі та масштаби узагальнення.

У критичних дослідженнях чоловіків та маскулінностей найбільш поширеними концептами для опису влади чоловіків є гегемонна маскулінність (Рейвін Коннелл) та гегемонія чоловіків (Джеф Херн). Для концепту гегемонної маскулінності Р. Коннелл пропонує визначення домінантного культурного ідеалу маскулінності та відповідних практик чоловіків [6]. Гегемонія у цьому разі передбачає добровільну згоду значної частини чоловіків і жінок щодо гендерної переваги чоловіків та розгляд такої ситуації як природної й закономірної. Поняття «гегемонія чоловіків» за Дж. Херном більшою мірою звертає увагу не лише на культурні ідеали маскулінності, а й на аналіз досвідів чоловіків на мікро- та макрорівні у зв’язку із набуттям ними привілейованого соціального положення.



Щоб зрозуміти більш конкретно, як відтворюється владне положення чоловіків, погляньмо для прикладу на український контекст. На рівні домінуючих ідеалів маскулінності в пострадянський період відбувається різкий поворот до традиційних гендерних моделей, відповідно до яких за чоловіком закріплюється домінуюче положення в публічній сфері (у сфері оплачуваної праці, у політиці та громадській діяльності, управлінській роботі тощо). Це, з одного боку, пов’язано із бажанням подолати радянський досвід з його спробою нівелювання гендерних відмінностей, а з іншого – з необхідністю вибудовувати новий національний проект, у якому традиції сприймаються як основа української ідентичності. Великої популярності, зокрема, набувають мілітаризовані ідеали маскулінності – козаки, воїни УПА чи захисники вітчизни (особливо у контексті війни на сході України). Такі національні герої проектують ідею сили та непереможності для всієї нації та закладають підґрунтя для колективних ідентичностей і суспільної системи цінностей. Водночас ці образи акцентують на важливості лідерства, домінування, фізичної сили, права застосовувати насильство, стоїцизмі, гомосоціальності [7] та гетеросексуальності як невід’ємних елементів української маскулінності [8]. Яскравим прикладом, що унаочнив домінування таких уявлень, став Євромайдан. Чоловіки були піднесені до статусу героїв, борців та «рушійної сили» нації, що водночас супроводжувалося маргіналізацією жінок, які позиціонувалися як слабкі, вразливі, такі, що потребують чоловічого захисту. Ролі жінок у домінантному суспільному дискурсі зводилися до помічниць, які можуть, наприклад, готувати чоловікам канапки чи надихати їх на боротьбу.



Іншим прикладом нормалізації домінування чоловіків у престижних сферах (і в політиці зокрема) є дискурс небезпеки та ризику, із чим не годиться мати справу жінкам (згадаймо, наприклад, вислови «політика – це не жіноча справа» та «політика – брудна справа»). Серед наслідків таких уявлень – подвійні стандарти щодо оцінки професійності та компетенції чоловіків і жінок. Кар’єрні можливості чоловіків ніколи не оцінюються негативно через їхню стать, а інші критерії оцінювання, наприклад, зовнішній вигляд, статура, перебування у шлюбі та наявність дітей, не набувають такого емоційного сприйняття та прискіпливої уваги, як це відбувається із жінками. Символічне витіснення жінок та утвердження домінування чоловіків у сфері політики відображається і на практиці. Зокрема, відповідно до Звіту з глобального гендерного розриву у 2014 році, за показником, що вимірює набуття політичної влади жінками, Україна посіла лише 105 місце [9]. Цей індикатор оцінює присутність жінок на найвищих щаблях політичної влади – у парламенті, на міністерських посадах та як голів держав.

Сфера великого бізнесу в Україні перетворилася на арену гегемонної маскулінності, де чоловіки становлять 98 % власників підприємств. Ситуація у середньому та малому бізнесі також демонструє перевагу на користь чоловіків, де вони складають 70-80 % власників [10]. Окрім наголошення на професійній та фінансовій успішності як елементах нової української маскулінності, посилюються і традиційні очікування від чоловіків як сімейних годувальників. Уявлення про те, що чоловіки повинні заробляти більше, сприяють отриманню ними гендерних привілеїв у працевлаштуванні, просуванні кар’єрою та вищої заробітної плати.



Ситуація у приватній сфері, аналогічно до публічної, засвідчує явну гендерну асиметрію та ієрархію. Традиційні гендерні уявлення також чітко простежуються у ставленні до батьківської ролі. Здебільшого головна опіка та догляд за дітьми покладається на жінок. Хоча відповідно до українського законодавства жінки та чоловіки мають однакове право на відпустку з догляду за дитиною, частка чоловіків, які її використовують, залишається мізерною. Цьому сприяють домінантні стереотипи про батьківські ролі та структурно-економічні фактори. Догляд за дитиною оповитий низкою традиційних кліше про чоловічу некомпетентність у цій справі, які сприяють розхолодженню чоловіків до опанування відповідних навичок. Особлива місія материнства в сучасних побутових, публіцистичних та релігійних дискурсах доводиться так званим материнським інстинктом або особливим містичним зв’язком між матір’ю та дитиною, що формується у процесі вагітності жінки і який недоступний чоловікам. Роль майбутнього батька також вилучена з переліку ролей для соціалізації хлопчиків (наприклад, вважається, що хлопчикам не пасує гратися ляльками), що, ймовірно, сприяє маркуванню догляду за дітьми як винятково жіночого обов’язку та відмежуванню від практик залученого батьківства в дорослому віці. Позаяк активне залучення до догляду за дітьми традиційно розглядається як головна функція материнства, аналогічні практики батьків символічно маркуються як фемінізація чоловіків, що становить загрозу уявленню про «нормальну» маскулінність. Позитивних прикладів залученого та відповідального батьківства в сучасній Україні вкрай мало. Репродуктивна або доглядова робота (догляд та обслуговування членів родини, ведення домашнього господарства тощо) є іншим аспектом приватної сфери, де спостерігається суттєвий гендерний дисбаланс. Проте якщо питання залученого батьківства часом з’являється та обговорюється в політичних ініціативах та в мас-медіа, то про заохочення залучення чоловіків до доглядової праці наразі навіть і не згадують.

Домінуючі ідеї демократизації українського суспільства в період незалежності гібридно зростаються із протилежним до них за змістом патріархатним дискурсом. Наслідком цього стає розширення доступу до ресурсів і влади чоловіків, що досягається витісненням та обмеженням у цих правах жінок практично у всіх соціальних сферах. Важливий аспект підтримки гегемонії чоловіків у сучасній Україні – утвердження та постійне відтворення антиегалітарних та есенціалістських дискурсів про різну природу чоловіків і жінок, їхні особливі та протилежні соціальні місії та покликання. Стале повторення таких ідей на рівні освіти, культури, релігії, мас-медіа та з уст політиків найвищого рангу нормалізує та укріплює гендерну ієрархію і владні позиції чоловіків. Ініціативи щодо аналізу та зміни цієї ситуації наштовхуються на спротив та є наразі поодинокими й малопомітними.

Тетяна Бурейчак

[1] Більше з цієї теми можна прочитати в розділі Бурейчак Т. Гегемонія чоловіків у пострадянській Україні: дискурси та практики / Перехресні стежки українського маскулінного дискурсу. Культура й література ХІХ-ХХІ століть, за ред. А. Матусяк, Київ: Laurus, 2014. – С. 43-68.

[2] Hearn J. Surprise surprise, men are gendered too: critical studies on men and the politics of representation. In Representing gender in cultures. Peter Lang, Frankfurt, Germany, 2004 – P. 141-167.

[3] Kimmel M. Globalization and its mal(e)contents: the gendered moral and political economy of terrorism // International Sociology. – 2003. – No. 18. – P. 603-618.

[4]   Carrigan T., Connell B., Lee J. Towards a new sociology of masculinity // Theory and Society. – 1985. – Vol. 14/5. – Р. 551-604.

[5]   Crenshaw K. Demarginalizing the intersections of race and sex: A black feminist critique of antidiscrimination doctrine, feminist theory, and antiracist politics // University of Chicago Legal Forum. – 1989. – Vol. 14. – Р. 538-554.

[6] Connell R. W. Masculinities. – Cambridge, 1995. – P. 77.

[7] Гомосоціальність – соціальна гомогенність групи, що зазвичай передбачає її закритість для інших соціальних груп.

[8] Bureychak T. Zooming in and out: historical icons of masculinity within and across nations / J. Hearn, K. Harrison, M. Blagojevic, eds. Rethinking transnational men: beyond, between and within nations. Routledge advances in feminist studies and intersectionality. – 20013. – P. 219-238.

[9] Hausman R., Tyson L., Zahidi S. and others. Global gender gap report / World Economic Forum. – Режим доступу: http://www3.weforum.org/docs/GGGR14/GGGR_CountryProfiles.pdf.

[10] Український союз промисловців та підприємців. – Режим доступу: http://uspp.ua/kilkist–zhinok–pidprimciv–v–ukraini–zbilshutsya–pislya–ekonomichnoi–recesii.html.


Цю та інші цікаві статті, присвячені темі "Гендер і чоловіки" ви можете знайти і прочитаті у новому випуску журналу «Я»