Євгенія Губкіна: “Я не хочу бачити дослідження “в дусі 8 березня” - жінка - молодець: і дітей народила, і будинки побудувала”




У Києві відбудеться ІІ конференція для жінок в архітектурі.


З 15 - 16 вересня у Києві проходитиме Міжнародна конференція “Модерністки: насилля в архітектурі та міському просторі”. Ми зустрілися з однією з організаторок заходу - харків’янкою Євгенією Губкіною, щоб дізнатися про що ж буде друга конференція, присвячена жінкам в архітектурі.

Сумнівні рішення

- Ми вболіваємо за українську науку і мріємо, щоб вона розвивалася якомога активніше, саме тому ми вибрали провокаційну тему: “Архітектура і насильство” - це вже не просто дискримінація (її легше побачити і пояснити). Тут потрібно конкретно ідентифікувати явище, застосовуючи міждисциплінарний метод.

- Де ми можемо побачити насильство в архітектурі?

- По-перше, це фізичне насильство у просторі. Історичну панель ми зосередили на владі й архітектурі. За підсумками попередніх “Модерністок” ми визначили, що дискримінація була: архітекторки перебували на полі “чоловічої” професії, їм було непросто, найчастіше архітекторки переймали на себе роль владних жінок і почували тиск з боку інших жінок. Як дослідники/-ці ми часто чуємо: “Коли я була архітекторкою, мене дискримінували жінки, навіть з чоловіками було простіше”. Чому це відбувається - це питання, яке нас зараз цікавить.

- Чи є у конференції глобальна мета?

- Зробити історію жінок в архітектурі видимою. Для цього у нас буде історична панель. Архітектура, як і політика, - це влада і право на важливі рішення. У цій настільки владній професії у нас є жінки. Тому важливо працювати з ними, щоб показати їм ширші явища на межі різних дисциплін і дискримінацій. Адже на спеціальностях з архітектури не вивчають соціологію та антропологію. Вони про це не знають, але продовжують приймати рішення й бути владою, не знаючи, зробили вони погано чи добре, це було проти суспільства чи за суспільство.

- До речі, у політиці, наприклад, у тій же ВР близько 15% жінок. Скільки їх в архітектурі?

- Вищі навчальні заклади закінчують 50-52% архітекторок. Однак далі статистика повністю втрачається. У нас є Державна служба статистики України, однак вона не має гендерного поділу за професіями, там є лише ряд спеціальностей, і не зрозуміло, хто з них інженер-будівельник/-ця, а хто - архітектор/-ка. А це велика різниця, бо одна професія є більш привілейованою, а друга - менше, й ми не можемо зрозуміти, у кого більше влади, у чоловіків чи жінок. Мені здається, що у цій професії залишається десь третина випускниць. Однак важливо зрозуміти, хто із цих 30% - головна архітекторка проекту, яка придумує і говорить іншим: “Накресліть мені”. Ця професія теж розкладається на все те ж саме, як у побуті: є головний, і є той, хто під ним. Хто нижче, той тільки обслуговує ідеї іншого, а ця професія - “невдячна”, але, як правило, саме у ній більшість - жінки.





Образа в 1933 році

- Яких тем очікувати на конференції, та чи зацікавила ця тема дослідників і дослідниць?

- Дійсно цікаво, як люди реагують. Тему дуже добре зрозуміли урбаністи/-ки, міські активісти/-ки, які займаються генпланами. Містобудівники/-ці і зарубіжні генпланісти/-ки відразу розуміють, що таке насильство у місті: незаконні будівництва, ігнорування контексту, ухвалення рішень без думки людей, захоплення землі. Наприклад, одна з дослідниць із Угорщини, яка хотіла до нас приїхати, однак не змогла, провела дослідження про конфлікти з церквою. Церква захоплює землі, які належать громаді, однак ніякого голосування, референдуму, як правило, не проводиться.
Історики ж намагаються зрозуміти, якими були відносини між владою та архітекторкою. Переважно ця тема асоціюється зі Сталінськими репресіями і терором: як за тих умов справлялися архітекторки, ким вони були, як вони спрацьовували в тій ситуації. Для мистецтвознавців/-иць відомим моментом є те, що у 1934 році у Сталіна змінився смак в архітектурі. Тоді розпочалася боротьба за соцреалізм, а весь конструктивізм і авангард став вважатися закордонним негативним впливом. Тоді у потребі стали масивні споруди, які б демонстрували владу. Наш Будинок Рад у Харкові - це яскравий приклад владного імперського стилю. Тоді людей примушували кинути авангардизм, за нього могли навіть репресувати. Натомість архітекторам/-кам терміново потрібно було “переметнутися” в тоталітарну класику. Мистецтвознавці/-иці цей період називають періодом насильства над архітекторами/-ками.

- Як себе поводили жінки за добу репресій?

- Архітекторка в тоталітарному режимі все одно має владу. Це не тільки про права жінок в архітектурі, їх вона вже частково отримала в професії. Тут інше: а що далі, де інші соціальні явища? Чи, може, вона в акваріумі, й нічого не бачить, нічого не знає…
За часи голодомору у Харкові працювала Лотта Стам-Бейз. Вона поїхала з України не тоді, коли побачила весь той жах, а лише тоді, коли в 1933 році влада її не послухалася. Коли вона сказала, що місто можна розбудовувати ось так, а її поставили перед фактом, що збудуєш так, як ми тобі сказали. Тільки тоді вона образилася і поїхала. Вона ображалася, коли її в професії обмежували, а не коли вона бачила соціальні явища, Лотта була сліпою до соціальних явищ.

- Як ставляться до такої позиції архітекторки, вчені?

- Критики про Лотту Стам-Бейз вийшло багато. Лотта ще була жива, коли у 1980 в Нідерландах спливла інформація про голодомор та сталінські репресії. До неї приходили брати інтерв'ю, щоб дізнатися її ставлення до режиму. Ханнеке Остерхофф взялася за це дослідження, тому що всі попередні були занадто однобокі та критичні, до неї не застосовувалася оптика - чому вона себе так поводила, у чому причина, в яких умовах вона перебувала. Її просто засуджували й, як і всіх інших архітекторів/-ок тієї доби, відносили до зрадників/-иць. Одна з книг біографії Лотти закінчувалася питанням: "Як ми їх повинні пам'ятати?" Ханнеке вирішила знайти свій погляд на цю біографію.

- Як правильніше, на Вашу думку, для Лотти було реагувати на побачене?

- Ханнеке обурило, що ми беремося судити з позиції сучасності, коли самі живемо в умовах демократії. Це зарозуміла позиція: роздаємо їм оцінки, і говоримо, як вони повинні були вчинити: а якщо вони не могли вчинити так? Коли поруч воронки їздять, а у тебе діти - як тут інакше зробиш, коли треба рятувати себе і своїх дітей.





Вчимося гендерному проектуванню

- З яких країн будуть спікери/-ки та з якими темами вони приїдуть?

- Австрія, Угорщина, Україна, Німеччина... До речі, ми дуже сподівавалися й на Польщу, тому що там є першокласні фахівці/-чині, які вивчають архітекторок. Однак, на жаль, наші спікери/-ки не змогли приїхати. Але ми хотіли б почути думку фахівця з Польщі про те, що дуже часто архітекторки могли побудувати свою кар'єру (як і художниці, наприклад, в Україні), у парі з чоловіком. Тобто вони виходили заміж за архітекторів, самі були архітекторками, і потім працювали в парі.
До нас погодилася приїхати Ребекка Честнат-Нис, яка у рамках свого виступу проведе воркшоп з гендерного проектування.

- Ваші спікерки - діючі архітекторки?

- Ми не будемо виводити наших практикуючих архітекторок на поталу публіці, ми з ними будемо працювати окремо. У переважної більшості є досвід дискримінації та труднощів з сім'єю. Ми усвідомили, що архітекторки іноді не до кінця розуміють термінологію та нюанси феміністичних підходів. Я, наприклад, минулого року була вражена та мені було боляче чути розповідь однієї із спікерок. Вона сказала: "Ні, дискримінації немає, просто після народження всіх трьох дітей, я кожного разу починала все спочатку. Кожен раз з нуля".

- На останній вечір у вас заплановано ще один воркшоп: що це буде?

- Воркшоп робитимуть молоді архітекторки. Вони братимуть найпроблемнішу зону міста. Після екскурсії, яку ми проводитимемо на початку конференції у п'ятницю, вони оберуть певний об’єкт. Далі архітекторки перероблять обрану зону міста згідно з гендерним мейнстрімом. Вони працюватимуть до кінця конференції, а наприкінці презентують для всіх результати.





Вчена ідеалізація

- Чи всі вчені бачать проблеми архітекторок, чи вони судять суб’єктивно?

- Минула конференція показала, що коли говориш словосполучення "гендерні дослідження в архітектурі", то людям здається, що це дуже вузьке спрямування. Ще ми побачили, що, наприклад, в Україні немає дослідників/-иць історичного аспекту, які б застосовували гендерну оптику, є лише ті, хто підходить з позитивістської оптики щодо жінок. Я б хотіла бачити дослідження не “в дусі 8 березня” - жінка - молодець: і дітей народила, і дивіться скільки будинків побудувала. Я хотіла б говорили про суспільні явища, роль жінки в архітектурі, аналіз її поведінки у різних епохах та життєвих умовах.
Не вистачає системного та міждисциплінарного підходів. Як показала попередня конференція, багато дослідників і дослідниць вороже ставляться до питань дискримінації, зокрема історики/-ині часто говорять: “Ось моя героїня не піддавалась обмеженням!" На жаль, часто вчені підходять з такої позиції: ось є архітекторка - вона мені подобається, значить, мета мого дослідження - довести, що вона найкраща. Усе, ти вже не бачиш ніяких соціальних та історичних явищ навколо неї, ти вже не можеш бачити дискримінацію.

Аліна Курлович, власна кореспондентка ГІАЦ “КРОНА”