Епідемія насильства




У листопаді цього року видавничий проект «Медуза» переклав українською мовою книгу Джудіт Батлер «Фрейми війни», в якій дослідниця і феміністка розмірковує про природу насильства, етики, чутливості, про те, як оплакують життя, формулюючи в кінці книги теорію ненасильства. Книга Батлер — це цикл лекцій, прочитаних в Каліфорнії протягом 2004-2008 років. Книга побудована на критиці тодішніх воїн і актуальних конфліктів, а також насильства по відношенню до мігрантів і так далі. Історія і образи «українського» конфлікту в цю книгу не входять, однак аналіз Абу-Грейб, поезії Гуантанамо, війни в Афганістані дозволяє задатися питаннями, важливими і актуальними, в першу чергу, для нас — від трансляції параду полонених в ДНР до актів насильства в Києві.

Певним чином про можливість ненасильства розмірковує і Олена Стяжкіна в своїй книзі «Мовою Бога», написаній на основі власних переживань від війни в рідному Донецьку. «Людина з рушницею сама боїться. І чим більше боїться, тим більше стріляє», — пише вона. Її історія про те, як насильство поширюється усередині суспільства, всередині окупованої зони. Спочатку воно «бродить», як в бочці, а потім вистрілює в потрібний момент, після чого від нього вже ніяк не позбутися.

У своїй повісті Стяжкіна розповідає історії звичайних громадян. Такі герої — «живий щит», «блокадники», «обивателі» і роззяви — усі ті, хто з різних причин не змогли покинути місто. Так сталося, що насильство охопило і їх, поставивши в певні умови виживання. В Україні таких людей часто називають зрадниками, мовляв, вони самі зробили свій вибір. До них немає ні найменшого жалю, і відповідно, їх долі навряд чи хтось буде оплакувати, як оплакують героїв. У книзі колишні колеги стають нинішніми ворогами; пристосовуючись до війни, хтось готовий йти на будь-які жертви, навіть ціною власних принципів і свободи. Батлер розглядає війну в онтологічній площині.

Для неї ненасильство — це система цінностей, етична і соціальна концепція, яка будується на відмові від насильства в ім'я досягнення будь-яких цілей. У цій системі людина не повинна порушувати етичні межі іншої і по відношенню до іншої. Але наскільки така теорія можлива і може бути застосована в умовах вже існуючого тривалого військового конфлікту і війни?

В одному зі своїх інтерв'ю український фотограф-документаліст Олександр Чекменьов зазначив, що він не готовий знімати ніяке насильство. Розмірковуючи про «трансляції Майдану», він говорив про те, що всі фотографи повинні були відмовитися від зйомок агресії, а всі ЗМІ повинні були вийти з білими смугами, без ілюстрацій і документації. Саме цей жест — тотального білого простору, яскравіше б всього проілюстрував початок катастрофи. Однак, така фотографічна солідарність, на його думку, на даний момент неможлива. Але чи був упущений момент?

До війни в Україні кожна новина про будь-яку іншу війні, напевно, для багатьох була чимось далеким і абстрактним. Новини транслювали статистику і прирівнювали силу насильства до числа загиблих жертв. Ми, безумовно, співчували країнам, про які читали. Але чи було наше співчуття щирим? Чи справді ми розуміли те горе, яке входило в будинок і ламало долі людей, або нам просто було шкода тих, хто опинився в складній ситуації?

Сьогодні я можу точно сказати, що війна і насильство не завжди обчислюються фізичними жертвами, а рівень агресії не завжди можна описати статистичними даними. Війна врізається в історію кожної сім'ї і впливає на повсякденність, когось ставлячи в нелюдські умови, посилюючи економічну нестабільність, збільшуючи символічне насильство по відношенню до інших, конфлікти в сім'ях, зрештою, позбавляючи фізичної можливості бачити один одного.

У світі не проходить і року без воєн — маленькі війни і збройні конфлікти йдуть на невеликих територіях або ж у великих країнах, близько чи далеко від Європи. На самому початку конфліктів журналісти поспішають опинитися поруч з насильством, але чим довше триває конфлікт, тим складніше утримувати надмірну глядацьку увагу в усьому світі. Громадянські війни, міжнародні військові конфлікти, тероризм — всі ці іпостасі насильства конкурують між собою, як в медійному, так і політичному просторах. Що важливіше: теракт в Лондоні або протест опозиції в Кенії, колишній британській колонії, під час якого від дій поліції загинуло, щонайменше, 37 осіб?

Чи вистачить співчуття, щоб оплакувати все насильство світу? І де набратися співчуття, щоб оплакувати горе своїх ворогів?

Катерина Яковленко


Довідка

Презентація українського перекладу книжки Джудіт Батлер «Фрейми війни. Чиї життя оплакують?» за участі редакторки українського видання Катерини Міщенко, перекладачки Юстини Кравчук і публіцистки Катерини Сергацкової (Україна), відбулася у середу, 8 листопада о 19:00 в Українському інституті науково-технічної експертизи та інформації. Подія пройшла в рамках Київського Інтернаціоналу – Київської бієнале 2017.

Джудіт Батлер — одна з провідних фігур у гендерній теорії та сучасній філософії. У «Фреймах війни» Батлер аналізує сучасні західні форми ведення військових дій, зокрема вивчаючи, як медіа зображають державне насильство. Від цього зображення залежить розуміння самого людського життя, яке відповідно до заданої рамки (фрейму) може розглядатися як варте чи не варте проживання. Книжка складається із п’яти есе, присвячених візуальним образам з Абу-Грейбу, поезії з Ґуантанамо, європейській політиці щодо імміграції, ісламу, а також дебатам навколо концепцій нормативності та ненасильства.

Видання здійснено видавництвом Medusa books.

Київський Інтернаціонал — Київська бієнале 2017 проходило в Києві з 20 жовтня по 26 листопада. Програма тематичних подій була присвячена розгляду політичних, соціальних, економічних та історичних обставин сучасної України, Європи та світу.

Медуза – це незалежний видавничий проект, який існує з 2013 року і  працює на засадах самоорганізації перекладацького та дослідницького середовища і має на меті популяризацію інтелектуальної, зокрема, перекладної літератури.

Джерело-1, Джерело-2