Боротьба як стиль життя. Історія однієї анархо-феміністки




Усі фото з архіву героїні.


«Принцип анархії – не хаос, а те, що у колективі немає лідера/-ки»




- Мене завжди цікавило, як людина приходить до усвідомленого вибору боротися за рівність. Чому, як і коли ти прийшла в феміністичний рух?


- Не можна сказати, що ось одного ранку я прокинулася феміністкою. Було багато подій, які до цього призвели. Перший дзвіночок був, коли я сильно закохалася в хлопця, який ставився до жінок, як до гіршої статі. Він часто говорив усілякі нісенітниці, що жінки – це мавпи, а чоловіки – дерева. Дерева – вони такі стабільні, зростають під сонечком, а мавпи на якийсь час чіпляються, а потім перескакують з дерева на дерево. Другий дзвіночок був тоді, коли почався Майдан у 2014 році. Там я познайомилася з людьми, що мали анархічні погляди, і зустрілася з першими феміністами і феміністками. Але найсильнішим поштовхом для мене стало створення сквоту. Сквотінг – це явище, коли люди незаконно займають якусь будівлю і починають у ній жити. Серед моїх знайомих з Майдану був переселенець з Криму, якому ніде було жити, він запропонував створити сквот для переселенців/-ок.

- Як саме сквотінг міг закріпити феміністичну ідеологію в тобі?

- Уся справа в тому, як він створювався. Ми знайшли занедбану будівлю в центрі Харкова, привели її до ладу – прибрали, продезінфікували кімнати, власноруч зробили меблі, провели світло. Колектив, з яким ми це все робили, був найбільш емансипований з тих, у яких я побувала на той момент. У нас було прагнення позбавитися будь-яких дискримінацій, адже принцип анархії – не хаос, а те, що у колективі немає одного лідера/-ки, який відповідає за всіх та віддає накази. Є лише ситуативні координатори/-ки, але їх набагато легше змінити, ніж формального лідера/-ку. Цей же принцип лежить і в феміністський ідеології: немає кращої або гіршої статі – має бути рівність одне до одного. Тоді я вперше побачила, що хлопці можуть «віддавати» тобі роботу, яка не є «суто жіночою», і при цьому не критикувати, що в тебе щось не виходить. Ми терпляче ставилися до вад одне одного й навчалися в процесі. Саме на сквоті я побачила моделі сильних дівчат, які були ініціативні, вони не боялися висловлювати свою думку. Я побачила, що це круто, і що це допомагає колективу бути більш ефективним.

- Сквот існує і досі?

- Так, цьому сквоту вже три роки – це соціально-культурний центр. Наразі там живуть люди – здебільшого переселенці/-ки і волонтери/-ки. Ми там проводило багато феміністичних івентів, кінопоказів, лекцій. Окрім цього, наша утворена спільнота активно долучається до багатьох різних ініціатив, як-то, Тиждень Жіночої Солідарності, День камінг-ауту, Київ-Прайд. Ми співпрацюємо з різними організаціями в Харкові й інших містах.

«Треба комбінувати методи для кращого результату»




- Анархо-феміністка: як вона виглядає?

- Ми усі різні. Анархо-фемінізм не створює якусь одну модель, якій усі повинні слідувати, а дає змогу обирати з багатьох моделей. У цій течії найголовніше те, щоб будь-які питання вирішувалися методом консенсусу.

- Які методи ви обираєте для боротьби з нерівністю?

- Є багато методів, якісь загал може вважати більш прийнятними, якісь менш прийнятними. Є методи для ЗМІ, які просто привертають увагу громадськості, і є акції прямої дії – без звертання до якихось посередників – влади, поліції, суду, вони допомагають вирішити проблеми тут і зараз. Можна використовувати марші, протести, голодування, розмальовування стін за допомогою графіті. Це така вимушена міра – через те, що люди не мають майданчика, з якого можуть безпечно говорити про себе та ідеї. Наметове містечко, яке ми бачили на Майдані, – це також розповсюджений метод протесту, зчеплення людей навколо будівлі чи якогось об’єкту, який хочуть знести, навмисне псування техніки проти незаконної забудови, вирубування дерев, зносу важливих будівель тощо. Взагалі методи змін у суспільстві можна розділити на революційні та еволюційні. Ті методи, про які я розказала, – це методи, що використовуються, коли треба швидко відреагувати.

- Що спрацьовує краще?

- Це ситуативні методи, тобто кожен метод спрацьовує краще у конкретній ситуації. Методи, які я відзначила дають можливість швидко щось зробити, щоб не допустити чогось небажаного. До них можна і треба додати створення організацій та груп, які займаються політв'язнями, зносом будинків, ініціативі по роботі з дітьми, тренінги для активістів/-ок, маргалізованих груп населення. Існує дуже багато методів, і я не можу сказати, які є кращими, а які гіршими. Якщо у нас є ситуація – рубають дерева, звісно, ми не підемо читати про це лекцію. Але якщо і підемо, то для того, щоб привернути увагу людей до нагальної проблеми. Треба комбінувати ці методи для найкращого результату.

«Є ще цілий світ, що їм нав'язує протилежні речі»




- Чого б ти ніколи не зробила у боротьбі за рівність? Яка твоя межа?

- Я не можу сказати, «яка моя межа», бо зараз я знаходжусь у спокійному стані. Коли я була на Майдані, то розуміла, що не можу піти на передову, бо тоді я ще була недостатньо емансипована. Безумовно, мені буде дуже важко вдарити людину. Я про це роздумувала перед «Київ-Прайдом», бо була волонтеркою безпеки. Я думала, що мені буде дуже страшно отримати по обличчю, тому що мене ніхто ніколи не бив. Але у нас на тренінгу була вправа для того щоб побороти цей страх, – ми одне одному давали ляпас. Тоді я зрозуміла, що можу витримати і таке. Думаю, що порушення тілесної автономії людей для мене найважче, але я можу собі уявити, що це стане можливим у критичних ситуаціях.

- За ці чотири роки своєї діяльності, чим ти пишаєшся?

- По-перше, я пишаюся тим, що наша сквотерська ініціатива функціонує вже більше трьох років, що ми витримали багато потрясінь, нападів, які доводилося відбивати, і при цьому продовжуємо втілювати у життя наші ідеї при нульовому фінансуванні. Для мене також є гордістю те, що мої лекції про згоду у сексі на You Tube передивилися 20 000 людей. Звичайно, це не так багато, але я думаю, що це могло допомогти тим дівчатам та хлопцям зрозуміти один одного.

- Наскільки я пам'ятаю, ти ще викладаєш. Чи розповідаєш дітям про гендерну рівність?

- У мене є гуртки для дітей-натуралістів. Якщо це досить маленькі діти (2-4 клас), звісно, я не розповідаю їм про «гендер». Я намагаюся давати їм поради у спілкуванні одне з одним, пропоную піднімати разом дівчаткам і хлопчикам стільці. З дорослими дітьми я спілкуюся на більш серйозні теми, наприклад, я їм прочитала свою лекцію про культуру згоди в сексі і тепер, коли один наш занадто активний хлопець когось задирає вони кричать: «Не за згодою! Не за згодою!» (сміється). Також перед 8 березня я їм розповідала історію свята. Кілька дітей навіть прийшли на Марш Жіночої Солідарності. Інколи люди мені кажуть: «А ти розумієш, що розповідаєш їм не дуже поширені ідеї в нашому суспільстві?» Я подумала над цим зауваженням, а потім зрозуміла, що навіть якщо я їм щось нав'язую, то є ще цілий світ, що їм нав'язує протилежні речі. Це не погано, що є такий голос від мене. Вони повинні бачити протилежні думки і самостійно обирати, кого слухати.