Анна Шаригіна: «На активісток не нападають, щоб не викликати до них співчуття у суспільства»


Фотографиня Катерина Власенко

Власна кореспондентка ГІАЦ «КРОНА» Аліна Курлович


Аня Шаригіна – відкрита харківська ЛГБТ-активістка. Вона вже багато років займається активізмом, проводить акції, входить до складу оргкомітету КиївПрайду та відкрито заявляє свою позицію. Сьогодні ми хочемо показати вам іншу Аню. Просто людину, яка на шляху своєї діяльності стикається з безліччю перешкод, просто маму, якій кажуть, що її проблеми в родині через її сексуальну орієнтацію, та просто громадянку, яку тривожить сьогоднішній стан речей в країні. Читайте все це у відвертому інтерв’ю з Анею Шаригіною.


«Мій перший лесбійський досвід був у шлюбі»

– Коли ви зрозуміли, що ви лесбійка?

– Всі люди мають сексуальні фантазії. У мене ці фантазії майже завжди були пов'язані з жінками. Було і кілька по-справжньому глибоких почуттів до чоловіків. Кажуть, що лесбійки ненавидять чоловіків, але в моєму випадку це не так. Я була в шлюбі, і у мене є син. Просто згодом я зрозуміла, що мені не обов'язково залежати від чоловіка, і я все більше переконувалася в тому, що я можу розглядати різні варіанти. Мені хотілося досліджувати лесбійство, і я це робила. Був переломний період, коли я задумалася, чи готова я зробити це своїм способом життя. Адже мені не здається, що гомосексуальний досвід робить людину гомосексуальною. Я думаю, що багато людей можуть дозволити собі спробувати гомосексуальний секс, проте жити двом чоловікам або двом жінкам – це той ще виклик!

– Ваш перший лесбійський досвід був у шлюбі?

– Так, мій перший лесбійський досвід був у шлюбі. Він мені допоміг зрозуміти, що можна себе відчувати інакше у стосунках. І це, звичайно, мене дуже надихнуло, в тому числі спонукало зупинити невдалі стосунки. Адже це всього лише невдалі стосунки – так, це був штамп у паспорті, але так склалося, що не склалося.

– У вас є син. Чи впливає ваша діяльність на нього?

– Час від часу, звичайно, виникає тема мого активізму. Була ситуація, коли син потрапив у халепу, і я думала, що хотіла б порадитися про це у Фейсбуці. Він тоді вперше спробував алкоголь, і для мене це був дуже сильний стрес. Будь-які батьки стикаються з різними складнощами, але тільки в моєму випадку будуть говорити, що це через мою гомосексуальність. У мене вже були випадки, коли люди так говорили, тому я вже зайвий раз намагаюся не говорити про сина.

– Як ви йому розповідали, що ви лесбійка?

– Таке запитання виглядає так, наче бути лесбійкою – те саме, що зробити щось жахливе. Це не потрібно розповідати – бо я так живу, і він живе зі мною. Він в якийсь момент вважає, що всі так живуть. Потім, і дуже швидко, навіть швидше, ніж він щось розуміє, дізнається, що не всі так живуть. Потім він дізнається, що більшість живе взагалі інакше. І тому те, як живе наша сім'я, він розглядає як варіант того, як буває: у когось є мама і тато, у когось мама з татом розлучилися, і є з татом спілкування, є з мамою, а ще з їхніми партнерами. Це був просто очевидний варіант для нього, то ж спеціально я йому нічого не розповідала.




«У парі бути не соромно – соромно бути в одностатевій парі»

– Із партнеркою ви відчуваєте себе більш вільно?

– Я не можу сказати, що я якось вільніше себе почуваю. Все одно спрацьовує дуже багато обмежень і стереотипів. Наприклад, наша поведінка на публіці дуже відрізняється, адже ми повинні весь час себе контролювати, якщо не хочемо, щоб на нас напали. І це не про провокації, а про страх взяти одна одну за руку або обійнятися. З моєю попередньою партнеркою ми були активістками, і ми часто виявляли почуття одна до одної на публіці, тому що це важлива частина соціалізації – це не те, що реально прийнято приховувати в суспільстві. У парі бути не соромно – соромно бути в одностатевій парі. Коли ти в стосунках, тебе сповнюють почуття, ти пишаєшся своїми стосунками і прагнеш поділитися цим з усім світом.

– А зараз ви проявляєте почуття на публіці? Як реагують люди?

– Коли ми тільки познайомилися з партнеркою, з якою ми разом вже п'ять років, у нас був період закоханості – до нестями. Якось ми гуляли Пушкінською, вона мене кружляла, і під кожним деревом ми цілувалися. Це було дуже весело! А ще ми іноді цілуємося або обіймаємося в супермаркеті і завжди махаємо в камери. Ну так – це трохи по-хуліганськи, але це надає нам піднесеного настрою.

– Чому до лесбійок ставляться більш поблажливо?

– Люди розглядають жінок, що мають стосунки, ніби вони це роблять для привернення уваги чоловіків, тому що «а як же жінка без чоловіка?» Але насправді агресія починається тоді, коли чоловіки розуміють, що це взагалі про інше. Наприклад, коли лесбійка йде на свято, вона чепуриться (люди намагаються виглядати особливим чином, коли подія для них особливо значуща). Чоловіки думають, що жінки це роблять заради них. Отже, коли така жінка каже: «Ой ні, чувак, відійди, у мене тут взагалі побачення ось з нею», – тоді у них і виникає агресія.




«Акції – це реально один з найбільш дієвих інструментів у творенні соціальних змін»

– Вам страшно на акціях за своє життя?

– Якось праворадикальний активіст з досвідом написав у ФБ щось типу: «Шаригіна даремно боїться нападів, бо на активісток не нападають – нікому не треба робити з них жертв в очах суспільства.» Таке не можна говорити активістці, але я так боюся, що кілька днів після заходу у мене страшний біль у шлунку, інколи починається кровотеча. Однак в якийсь момент я зрозуміла, що акції – це реально один з найбільш дієвих інструментів у боротьбі з дискримінацією, для зміни ставлення суспільства, зокрема до ЛГБТ+ людей.

– Яка акція вас приємно вразила в житті?

– Я була всього на двох прайдах закордоном – в Монреалі (Канада) і в Кьольні (Німеччина). І це були дійсно дуже яскраві враження. У Монреалі це величезна подія для всього міста, і це дуже круто і весело. А в Кьольні після прайду я закрилася в готельному номері і ревіла кілька годин від розуміння, що такого відчуття свободи і гордості в Україні я не відчувала за своє життя. Я це зрозуміла, коли побачила старенького чоловіка на візку в шкіряних червоних шортах і жилетці. Він не міг ходити сам, але міг залишатися собою і бути гордим з того. Насправді приємних моментів від акцій дуже багато, але, на мій жаль, вони все більше з-за кордону.

– Побачене там хочеться зробити в Україні?

– Звичайно. Ти бачиш, що там після ходи відбувається концерт, і всі гуляють – звичайно, це хочеться зробити. Звичайно, хочеться, щоб прайд був загальноміським святом, щоб ми не вибачалися, кажучи, що це правозахисний захід, і ми не хочемо ніяких розваг. Але це не так, ми ж люди! Коли кажуть, що не на часі, бо йде війна, то, почекайте, а може, не на часі нічні клуби, лакшері розваги, казино, дорогі магазини? У той час такі заходи як прайд і різні фестивалі можуть надихати людей.

– Чи можна назвати поліцію в Україні дружньою до ЛГБТ+ людей?

– Час від часу працюючи в Києві, я мала нагоду познайомитися з начальником київської патрульної поліції. Я була настільки вражена, як ніколи. Ніколи я ще не зустрічала держслужбовця з такою впевненістю, що ЛГБТ+ люди повинні мати такі ж права в міському просторі, як і всі інші, і що поліція повинна забезпечувати Марш Рівності так само, як і будь-які інші акції. Що відбувається зараз з харківською поліцією – мені складно сказати. Говорити, що харківське ЛГБТ-ком'юніті у контакті з поліцією, я би не стала, адже вже були випадки, коли нам загрожувала небезпека, а вони фактично нічого не зробили. Багато залежить від самих патрульних, а хотілося б, щоб позиція державного органу була однозначною – нульова толерантність до злочинів на ґрунті ненависті.

– Коли ж в Україні буде рівність?

– У мене різні відчуття. Я пам'ятаю, як одна з активістських наставниць Ганна Довбах на ЛГБТ+ конференції сказала, що найтемніша ніч перед світанком. Це було приблизно у 2008, отже ніч виходить задовгою. Або вже був день, потім ніч, а це вже якась наступна ніч – я не знаю... Зараз відчувається відкат у демократичності. Київські колеги на це не так песимістично дивляться, але в Харкові ти працюєш-працюєш-працюєш-працюєш, і через 10 років тобі кажуть: «Ну просто суспільство ще не готове до ЛГБТ+ акцій». А ти думаєш: «Боже, ну як же не готове, я ж стільки для цього зробила, а все мало і мало…» Так що я б не стала робити прогнозів, я б сказала, що в нас усіх дуже багато роботи.


Фотографиня Катерина Власенко


Переглянути відео інтерв'ю з Анною:







Власна кореспондентка ГІАЦ «КРОНА» Аліна Курлович